Максим Кидрук - На Зеландію!

Я – інженер. І завжди кажу, що мені пощастило. Пощастило в тому розумінні, що я не є фаховим істориком. Моя довбешка не забита бур’янами «вічних» догм, а шию не душать невидимі руки «незаперечних» авторитетів. Через це мені вдається сприймати руїни древніх цивілізацій безпосередньо – бачити їх своїми очима, а не крізь окуляри загальноприйнятої думки. Я сприймаю рештки давніх споруд такими, які вони є, а не такими, якими їх подають у книгах. Разом з тим – хочу, щоб ви розуміли, – я не оголошую джихад офіційній науці (принаймні поки що…). Офіційні історичні дані для мене – відправна точка. Тут без питань. Читаю про руїни і до, і після їх відвідання, проте завжди лишаюсь критичним, перевіряючи на зуб інформацію, отриману з книжок. І це правильно. Бо всесвітня історія – не математика і навіть не теорія конструювання деталей машин, де всі задачі мають строго одну правильну відповідь. У викладі всесвітньої історії взагалі немає поняття «об’єктивна істина». Результат історичних досліджень залежав (і завжди залежатиме!) від того, хто досліджує, коли досліджує і за чиї гроші.

Хай пробачать історики мої запеклі напади, але в інженера, що береться длубатися в таємницях зниклих цивілізацій, є одна перевага. Вчений-історик, розглядаючи той чи інший археологічний сайт, у першу чергу задається питаннями «ХТО?» і «КОЛИ?». Я не кажу, що цей підхід хибний. Я лиш наголошую, що для мене, інженера, ці питання – вторинні. На перше місце виходить інша, нібито дуже проста проблема: «ЯК?» Як сформували отвір у задній стіні Піраміди Чарівника в Ушмалі, щоби відлуння з нього оберталося на крик священного птаха майя? Як інки обробляли камені зі стін своїх фортець? Як ставили сторчма кам’яних велетів острова Пасхи? Як пересували брили, коли будували Баальбек? І так далі, і тому подібне. Вірю, що, отримавши відповідь на запитання «ЯК?», можна легко встановити, хто, коли і з якою метою будував ту чи іншу споруду.

Свою першу інкську твердиню я побачив 9 липня 2009 року. То був Саксайуаман. Сказати, що був вражений до тремору в руках, – все одно що пукнути в цеху з паровими молотами. Колосальна трирівнева споруда простяглась на вершині гірського хребта неподалік Куско. Дослідники стверджують, що Саксайуаман – це фортеця, збудована інками протягом 1430–1500 рр. Насамперед викликає сумнів призначення твердині. Якщо Саксайуаман – фортеця, то що вона захищає? Споруда лежить осторонь шляхів, що ведуть до Куско, і має повністю відкриту південну сторону. Мури в плані нагадують пилку із зубцями, що є повним абсурдом з точки зору фортифікації. Стіна фортеці мусить бути рівною або трохи випуклою, але в жодному разі не повинна мати ніші, котрі заважатимуть обстрілювати нападників. Я завжди виходжу з того, що древні не були дурнями. Якщо вони затратили десятки років і незліченну кількість робочої сили на спорудження масивного муру зубчатої форми, значить, на те була причина.

Інкська твердиня Саксайуаман

Стіна Саксайуамана

Та зараз мова не про це. Донині не вщухають суперечки з приводу того, як будували Саксайуаман. Я ходив поміж мурів, торкався руками стиків, на власні очі пересвідчуючись, що між блоками годі просунути аркуш паперу, і дивувався: як можна було так досконало обтесати монолітні блоки, окремі з яких важать сорок-п’ятдесят тонн? Якими інструментами їх різали чи висікали? Як переміщали? Можна уявити, як шліфують до блиску окремо взятий блок, навіть якщо він завбільшки з кімнату. Але яким чином відполірувати інший , щоб він підходив до першого, неначе шматок пазла? Як інженер можу сміливо стверджувати, що на сьогоднішній день не знаю технології, здатної здійснити подібні операції з брилами таких розмірів. Може, ви не зрозуміли? Скажу інакше: якщо мені запропонують відтворити фрагмент такої стіни, пообіцявши за роботу мільйон баксів, я буду змушений відмовитися, адже не знайду машин, якими зміг би виконати замовлення.

Після відвідин Саксайуамана я почувався так, наче голову прищемило якоюсь брилою з його стіни. Незабаром шок минув, проте в мозку лишилося каверзне питання: як трапилось, що люди, котрі збудували таке , програли війну трьомстам авантюристам, у яких, по суті, не було вогнепальної зброї (попри поширену думку, в загоні Пісарро [3]було лише три мушкети і дві легкі мортири; решта конкістадорів мали мечі, списи та арбалети)?