Максим Кидрук - На Зеландію!

Щось подібне сталося з моєю мандрівкою на Близький Схід і подальшою авантюрою в Новій Зеландії.

Щоразу перед тим, як вирушити в подорож, відчуваю легкий дискомфорт. Квитки куплені, маршрут спланований, наплічник зібраний – ніби все гаразд, – але я починаю нервувати, починаю боятися, що мандрівка може вийти… нудною. Звісно, нецікавою вона не буде. Подорож не може бути прісною за визначенням: будуть якісь руїни на шляху, будуть гори, джунглі чи пустелі, буде безліч цікавих зустрічей у хостелах! Та все ж я боюсь, що під час поїздки не трапиться нічого, про що можна буде цікаво написати .

Сподіваюсь, ви розумієте, про що йдеться. Кожен із вас хоча б раз у житті тримав у руках книгу про мандри, від якої нестримно хотілося спати, а кожна наступна сторінка видавалась важезною штангою. Звісно, багато чого залежить від оповідача. Та не всі пишуть так, як Джеральд Даррел, і книги Фрітьофа Нансена, Тура Хейєрдала, Жака-Іва Кусто, Тахіра Шаха цікаві в першу чергу через те, що трапилося з їхніми авторами, і аж ніяк не через те, як вони написані. Тому я переживаю за те, що чекає на мене у мандрах. Не хочеться скотитись до когорти писак, що видають на-гора книги штибу «зібрався – поїхав – побачив», книги, які нагадують непомірно роздуті журнальні статті і за рівнем читабельності займають місце десь поміж філософськими трактатами та мануалами для програмістів C++. Вони вбивають сам жанр. І що вже геть погано – вбивають бажання подорожувати.

За весь час поневірянь доля лишалася прихильною до мене. Розмаїті пригоди і казуси сипались уздовж шляху, наче наїдки з рогу кози Амалфеї. [1]Напад грабіжників на Фронтері між Еквадором і Перу, страйк у регіоні Куско (Перу), втрата джипу в Долині Смерті (пустеля Атакама, Чилі), «матч століття» на острові Пасхи – все це подарунки долі, які зробили мої книги жвавішими і напруженішими. Разом із тим мене не полишала червива думка, що доля врешті-решт повернеться до лісу передом і потік моїх пригод урветься. Найбільш мулько ця думка стала гризти мене саме перед мандрівкою на Близький Схід.

Загалом маршрут виглядав так: Ліван – Сирія – Йорданія – Єгипет (переважно Сахара). Час – дев’ять тижнів, з грудня 2010-го по лютий 2011-го. Країни, як бачите, знані, заїжджені і легкодоступні. За тиждень до вильоту я тинявся по квартирі, склавши руки за спиною і прокручуючи в макітрі ті самі запитання: що цікавого може статися в Йорданії? Або у наскрізь туристичному Єгипті? Про що писати, якщо не вдасться встряти у більш-менш пристойну халепу?… У поїздки була чітка мета (про неї ми ще поговоримо нижче), та це не зменшувало хвилювання. Я сидів і думав про те, чи зміг би Дж. Даррел смішно написати про єгипетські піраміди. Мабуть, таки зміг би. Але ж то Даррел!

Ось так, загнаний у кут дурнуватими роздумами, я взявся озвучувати свої бажання. Спрямовував носа в листопадову сірість, яка, мов набучавіле тісто, простягалася над Києвом, і бубонів: «Нехай буде так, щоб було про що писати». Тупився наївними оченятами в небеса і палко просив: «Зроби мені пригоди, Господи». (Можливо, не зовсім так, за точність не ручаюся, але суть ви схопили.)

Ну що я можу сказати… Заявку прийняли. За три наступні місяці Боженька нагодував мене пригодами так, що аж із вух випирало.

З чого все починалося?…

Вперше задум поїздки на Близький Схід виник улітку 2009-го, коли туристичний журнал «MANDRY» (один зі спонсорів конкурсу «Коронація слова») подарував мені квитки до котроїсь із близькосхідних країн. На вибір пропонувалися Сирія, Ліван і Йорданія. У мене були цікавіші плани (Південна Америка та острів Пасхи), тому я запитав у Лесі Москаленко, редактора, чи не можна «перенести» отримання свого подарунку на півроку – до зими. Відповідь була ствердною.

Минуло цілих вісімнадцять місяців, перш ніж я скористався квитками.

Основну причину небажання пхатися в арабський світ ви вже знаєте: не вірилося, що про мандрівку вдасться цікаво написати. Я встиг повернутися з острова Пасхи, гайнути в Бразилію, Китай і Туреччину, а Близький Схід усе ще припадав пилюкою на полиці «Плани на далеке майбутнє».

Втім, на початку 2010-го ситуація почала мінятися. Я осмислював усе, що бачив під час попередніх подорожей: руїни Теотіуакану [2]в долині Мехіко; майянські міста Яшчилан та Ушмаль, загублені посеред Юкатану; Ойянтайтамбо, Саксайуаман та Мачу Пікчу – фортеці інків у горах Перу; статуї з острова Пасхи та інші пам’ятки древніх цивілізацій. Ще під час відвідання конкретних археологічних сайтів у моїй голові вигулькували питання, на котрі не було відповідей в історичних книжках, путівниках чи Інтернеті. Вигляд багатьох руїн разюче контрастував із тим, що про них писали. Читав одне, вишкрябувався на сайт і тут – опа! – бачив зовсім інше. Часом невідповідності були невловимими. Я відчував їх інтуїтивно, але не міг осягнути чи виразити словами.