Мішель Уельбек: Платформа

Звичайно, він брехав. Капітану Шомону не треба було докладати жодних зусиль, щоб зрозуміти це. Огляд черепа жертви ясно свідчив про жорстокий характер нападу; в ньому були численні рани. Мабуть, батька били ногами. Крім того, обличчям мого батька не раз пройшлись по підлозі так, що в того ледь очі із орбіт не повилазили. «Більше нічого не знаю… — промовив обвинувачуваний. — Я наче оскаженів». Дивлячись на його нервове посмикування рук, вузьке і зле обличчя, в це можна було легко повірити: він діяв ненавмисно, мабуть, шокований ударом голови об підлогу та виглядом першої крові. Його система захисту була зрозумілою, в неї легко можна було повірити. У суді він дуже легко виплутається з цієї халепи: кілька років умовно, не більше. Капітан Шомон, задоволений ходом процесу, був ладен закінчити експеримент. Я встав зі стільця і підійшов до заскленої веранди. Вечоріло: кілька овець поверталися до своїх стаєнь. Мабуть, вони були ще тупішими за брата Аїші, проте у їх генах не було жодного гена насильства. В останній день свого життя вони бекають від жаху, їх серцевий ритм частішає, у розпачі вони перебирають ногами; потім — пістолетний постріл і все, їх життя кінчається, а тіла перетворюються на м’ясо… Ми потиснули один одному руки і розійшлись; капітан Шомон подякував мені за те, що я приїхав.

Я знову побачив Аїшу наступного дня; за порадою агента з нерухомості я вирішив прибрати будинок до приходу перших клієнтів. Я віддав їй ключі, а вона провела мене до вокзалу. Зима все сильніше стискувала над навколишніми полями свої обійми, величезні хмари нависали над огорожами. Спілкуватися нам було важко. Вона пізнала сексуальну силу мого батька, що повинно було створити занадто недоречну близькість. Все це було так дивно: вона справляла серйозне враження, а мій батько був далеко не донжуан. Проте, мабуть, у нього були якісь привабливі риси характеру, які я не помічав; насправді мені важко навіть згадати риси його обличчя. Чоловіки живуть один побіля одного немов бики в череді. Іноді їм вдається розпити разом пляшку горілки.

«Фольксваген» Аїші зупинився на Привокзальній площі; я розумів, що треба щось сказати на прощання. «Ну ось…» — промимрив я. За кілька секунд глухим голосом вона сказала: «Я поїду звідси. В мене є подруга, яка допоможе знайти мені місце офіціантки в Парижі, я продовжу своє навчання. Все одно моя сім’я вважає мене шльондрою». Я погодився і кивнув головою. «Врешті-решт, у Парижі більше людей…» — нарешті видавив я. Більше мені нічого не спало на думку, це було єдине, що я міг сказати про Париж. Здавалося, моя небагатослівність не збентежила її. «Я нічого не чекаю від своєю сім’ї, — зі злістю продовжувала вона. — Вони не тільки незаможні, але й до того ж повні блазні. Два роки тому мій батько ходив паломником до Мекки. Після цього з ним більше ні про що не можна було розмовляти. Мої брати — ще гірше: вони займаються усілякими дурницями, літрами п’ють пастіс, [1] Пастіс — анісова горілка. (Прим. пер.) вважаючи себе носіями справжньої віри, дозволяють собі називати мене «шльондрою», бо я хочу працювати, а не вийти заміж за одного з таких недоумків, як вони».

— Взагалі мусульмани — це не так уже й страшно… — зніяковіло промурмотів я, взяв свій саквояж і відчинив дверцята. «Сподіваюсь, у вас все буде добре…» — непереконливо сказав я. Цієї миті мені здалося, що я чітко бачу всі ці міграційні потоки, які немов кровоносні судини обплутали всю Європу. Мусульмани були в цій системі згустками крові, які дуже повільно розсмоктувались. Аїша з сумнівом подивилася на мене. Холод прокрався в машину. Подумки я навіть відчув якийсь потяг до піхв мусульманок. Трохи натужно я посміхнувся. Вона теж посміхнулась, більш щиро. Я довго тиснув їй руку, відчуваючи тепло її пальців, і відпустив тільки тоді, коли відчув, як кров тихо пульсує в її зап’ясті. За декілька метрів від машини я обернувся, щоб помахати їй рукою. Як-не-як ми зустрілися, тут під сам кінець щось відбулося між нами, щось ледь відчутне.

Влаштовуючись у вагоні поїзда, я подумав, що треба було б дати їй грошей. Та ні — це б неправильно зрозуміли. Саме в цю хвилину я вперше зрештою усвідомив, що стану багатою людиною, ну, відносно багатою. Гроші з рахунків батька вже перерахували на мій рахунок, продаж машини я доручив механіку, квартири — агенту з нерухомості; все владналося дуже просто. Вартість всього майна диктували закони ринку. Були, звичайно, ще комісійні: десять відсотків тут, десять відсотків там — не більше. Сума податків теж чітко обговорювалась: досить було подивитися в такі собі брошурки, які можна безкоштовно придбати у Податковій дирекції.