Надворі вже стемніло. Вітер легко колихав гілки дерев, з яких падали бридкі краплі дощу. На порозі стояла дівчина на вигляд років двадцяти п’яти північно-африканського типу. «Мене звуть Аїша, — мовила вона. — Я прибирала у месьє Рено двічі на тиждень. Ось прийшла забрати свої речі».
— Ну так… — сказав я, — ну так… — Я намагався зробити рукою жест, який, певне, мав бути привітним, пропонуючи їй увійти. Вона зайшла, кинула швидкий погляд на телевізор: дві войовниці билися тепер врукопашну, у безпосередній близькості від вулкану; на мою думку, деякі лесбіянки мали знайти в цьому видовищі щось збуджуюче. «Не буду вам заважати, — сказала Аїша, — я всього на п’ять хвилин».
«Ви мені не заважаєте, — відповів я. — Аніскілечкі, справді». Вона кивнула головою, немов розуміла, а її очі затримались на якусь мить на моєму обличчі; мабуть, оцінювала мою фізичну схожість з батьком, роблячи висновок щодо схожості характерів. За кілька секунд вона вже повернулася і пішла до сходів, які вели до спальних кімнат. «Можете не поспішати, — зауважив я дещо приглушеним голосом, — збирайтеся скільки вам потрібно…» Вона нічого не відповіла, продовжуючи підійматися східцями; можливо, вона мене не почула. Я сів на диван, знесилений внутрішньою боротьбою. Я мав допомогти їй скинути пальто; зазвичай заведено пропонувати людині допомогти роздягтися. Цієй миті я відчув, що в кімнаті страшенно холодно. Вологий підвальний холод пробирав до самих кісток. Я не вмів розпалювати котел та й не хотів. Мій батько помер, і мені слід негайно їхати звідси. Я перемкнув телевізор на третій канал саме на третій тур гри «Питання до чемпіона». У ту хвилину, коли Жюльєн Лепер оголошував Надеж з Валь-Фуре, що вона зберегла свій титул у третій грі поспіль, Аїша з’явилася на сходах з легкою сумкою через плече. Я вимкнув телевізор і швидко підійшов до неї. «Я завжди захоплювався Жюльєном Лепером, — сказав я. — Навіть тоді, коли він не знає міста або села, з якого приїхав учасник гри, йому завжди вдається щось сказати про його департамент чи регіон; він знає, хоч приблизно, особливості місцевого клімату та природи. І що найважливіше, він знає саме життя: гравець для нього насамперед — жива людина. Він розуміє її проблеми й радощі. Ніщо з того, що є суворою реальністю для гравця, йому не чуже й не вороже. Будь-кого з гравців він може розговорити стосовно його професії, родини, захоплення — тобто всього того, з чого, на його думку, складається життя. Досить часто гравці співають, грають у духовому оркестрі, беруть участь у організації місцевих свят або присвячують себе вирішенню якоїсь гуманітарної проблеми. Часто їх діти теж знаходяться в залі. Взагалі передача справляє враження, що всі ці люди щасливі, і тоді сам починаєш почуватися краще і робишся щасливішим. Ви зі мною згодні?»
Вона мовчки дивилася на мене, не посміхаючись; її волосся були зібране в шиньйон, на обличчі практично не було косметики, одяг був скоріше невиразний… Серйозна дівчина… Вона постояла кілька секунд, а потім низьким, трохи хрипким від боязкості голосом сказала: «Я дуже любила вашого батька». Я не знайшовся, що їй відповісти; це здалося мені дивним, але цілком можливим. Старому, певне, було що розповісти: він мандрував Кенією, бував у Колумбії чи не знаю, де ще; він розглядав носорогів у бінокль. Щоразу, коли ми зустрічалися, він іронізував з приводу моєї роботи чиновника та стосовно безпеки, яка з цього випливала. «Добру роботу знайшов, не бий лежачого», — часто повторював він, навіть не намагаючись приховати свою зневагу; зі стосунками в сім’ї завжди так. «Я вчуся на медсестру, — продовжувала Аїша, — але оскільки я пішла від батьків, то мушу працювати». Я напружив мозок у пошуках належної відповіді: спитати про рівень квартплати в Шербурзі? Врешті-решт я схилився на користь «Авжеж…», що мало вказувати на певне розуміння життя. Це, здавалось, її задовольнило, і вона пішла до дверей. Я припав до вікна, спостерігаючи, як її «Фольксваген Поло» розвертався на брудній дорозі. По третьому каналу показували фільм, дія в якому відбувалася на селі в дев’ятнадцятому столітті з Чекі Каріо в ролі фермера. Між уроками гри на фортепіано дочка хазяїна — його грав Жан-Пьєр Маріель — дозволяла собі деякі вільності у стосунках зі звабливим селюком. Вони обіймалися у стайні; я занурювався в сон у той момент, коли Чекі Каріо енергійно рвав її шовкові трусики. Останнє, що я пам’ятаю, — свині великим планом.
Читать дальше