Мішель Уельбек: Платформа

Він кивнув. Я відчував, що мої свідчення добігають кінця; мені хотілось би сказати і більше… Я відчував незрозумілу, бодай ненормальну симпатію до капітана Шомона. Він уже налаштував принтер. «Мій батько був добрим спортсменом!» — різко викрикнув я. Він очікуючи подивився на мене. «Не знаю… — почав я, розгублено розводячи руками, — я просто хотів сказати, що він був у непоганій фізичній формі». Він кивнув і з прикрістю почав друкувати.

Підписавши свідчення, я провів капітана до дверей. «Я розумію, з мене поганий свідок». — «Усі свідки погані…» — відповів він. Деякий час я обдумував цей афоризм. Перед нами пролягали безкрайні тоскні поля. Капітан сів у свій «Пежо 305», він триматиме мене в курсі розслідування. У разі смерті прямого родича державному службовцю надають три дні відпустки. Отже, я міг не поспішати, купити місцевого камамберу; проте я відразу ж поїхав до Парижа.

Останній день відпустки я провів у різних туристичних агенціях. Мені подобалося дивитися туристичні каталоги, бачити в їхньому абстрактному мистецтві вміння виразити в кількох рядках тарифів та фотографіях вселенського раю різноманітні місця світу; над усе мені подобалася система зірок, яка виражала рівень раю, на який людина могла сподіватися. Я не був щасливим, проте поважав саме поняття щастя та невпинно і наполегливо прагнув до нього. За моделлю Маршала, покупець — раціональна особа, яка намагається максимізувати своє задоволення, враховуючи існуючі ціни; а ось у моделі Веблена закладений аналіз впливу групи людей на процес купівлі (згідно з цією концепцією, людина прагне або асоціювати себе з натовпом, або, навпаки, — показати свою індивідуальність). За моделлю Копланда процес купівлі залежить суто від типу товару чи послуги (купівля звичайного товару, зважена купівля, купівля спеціалізованого товару), тоді як за моделлю Бодріяра-Бекера споживання означає також передачу певних знаків. У душі я більше схиляюсь до моделі Маршала.

Повернувшись на роботу, я повідомив Марі-Жан, що мені необхідна відпустка. Марі-Жан — моя колега, ми разом готуємо досьє на виставки, працюючи на сучасну культуру. Їй тридцять п’ять років. У неї світле пряме волосся, яскраво-блакитні очі… Про її приватне життя мені нічого не відомо. Ієрархічно вона займає трохи вищу за мою позицію, але ніяк на це не зважає. Для неї більш важлива спільна праця. Щоразу, коли до нас заходить справді важлива особа — представник Дирекції образотворчих мистецтв або член Кабінету Міністрів, вона особливо наголошує на командному дусі, що панує в колективі. «А ось найважливіший робітник нашого відділу! — вигукує вона, вриваючись до мого кабінету. — Той, хто жонглює бухгалтерськими балансами та цифрами… Без нього я була б абсолютно безпорадною». Потім вона сміється; поважні відвідувачі сміються разом з нею або принаймні поблажливо посміхаються. Я також посміхаюсь, в рамках дозволеного, звичайно. Я намагаюся уявити себе жонглером, проте насправді я добре володію лише простими арифметичними діями. Що б не казала про себе Марі-Жан, насправді її робота найскладніша: вона має бути в курсі усіх нових тенденцій та напрямків. Займаючись культурою, вона постійно чує навколо себе докори в консерватизмі, ба навіть у мракобіссі. Цю небезпеку вона повинна передбачати і застерігати від неї як себе, так і все міністерство, тому й підтримує постійні контакти з митцями, художниками, галереями, редакторами журналів, яких я особисто не розумів; ці телефонні дзвінки надихають її, дають щиру радість, бо її пристрасть до сучасного мистецтва справжня. Зі свого боку я цьому не противлюся: я в жодному разі не ремісник, та до традицій живопису я байдужий. У мене залишилось до них досить стримане ставлення, яке пасує простому бухгалтеру. Питання естетики й політики мене не хвилюють; я не прагну винайти нові моделі поведінки чи нове ставлення до світу. Від цього я відмовився тільки-но мої плечі покруглішали, а обличчя уподобало маску смутку. Я бачив чимало виставок, вернісажів та не вартих уваги пам’ятних вистав. Відтоді я зробив для себе чіткий висновок: мистецтво не здатне змінити життя. У всякому разі моє життя.

Я розповів Марі-Жан про свою жалобу; вона висловила мені співчуття і навіть поклала руку на плече. Моє прохання про відпустку вона визнала цілком природним. «Тобі треба відпочити, Мішель, — сказала вона, — повернутися до самого себе». Я намагався уявити собі запропонований процес повернення до себе і вирішив, що вона має рацію. «Сесилія закінчить твою роботу по бюджету, — продовжувала Марі-Жан, — я поговорю з нею». На що це вона натякала? І хто така ця Сесилія? Озирнувшись навколо, я побачив попередній проект афіші і одразу ж згадав. Сесилія була рудою товстухою, яка постійно жувала батончики «Кедбері» і працювала у відділі не більше двох місяців. У неї був строковий контракт чи контракт за суспільно-корисною працею, коротше кажучи, така собі зневажена особа. І дійсно, напередодні смерті батька я працював над попереднім бюджетом виставки «Руки вгору, паливоди!», яка мала відкритися в січні в Бур-ля-Рені. Йшлося про серію фотографій актів поліцейської жорстокості в Івліні. Але на перший план виходило не документальне висвітлення подій, а скоріше якась театральність світу, що супроводжувалась періодичними кадрами із серіалів про поліцейське управління Лос-Анджелеса. Актор зробив вибір на користь легкого висвітлення сюжету, комедійних гегів, а не на очікувану соціальну злободенність. Отже, досить цікавий проект, ні дорогий, ні складний; навіть така нездара, як Сесилія, могла закінчити обрахунок попереднього бюджету.