Мішель Уельбек: Платформа

Прокинувся я від холоду та болю. Мабуть, я заснув у незручному положенні — мої шийні хребці не рухалися. Підводячись, я зайшовся кашлем. Мій подих наповнював паром крижану атмосферу кімнати. Дивно — по телевізору на першому каналі йшла передача «Рибалка». Довелося прокинутися або принаймні дочекатися повного повернення свідомості, достатньої для того, щоб знайти пульт. Куди я його закинув, я не пам’ятав. Нічна передача була присвячена сомам, гігантським рибам, позбавленим луски. Через глобальне потепління клімату їх стало набагато більше у французьких річках; зокрема вони уподобали собі околиці атомних станцій. У репортажі була зроблена спроба пролити світло на деякі міфи: дійсно, довжина дорослого сома могла сягати трьох-чотирьох метрів. У департаменті Дром навіть спостерігали екземпляри, довжина яких перевищувала п’ять метрів, і в цьому не було нічого дивного. Проте сюжет зовсім не торкався хижацького норову сомів та випадків їх нападу на купальників. Атмосфера загальної підозри, яка оточувала сомів, здавалося, певним чином передавалась і тим, хто їх ловив. Невелике товариство рибалок на сомів не приймали до більшого товариства рибалок. Від такої зневаги його члени страждали і, користуючись тією нагодою, що з’явилася на екрані, намагалися виправити це негативне ставлення до себе. Звичайно, вони не могли послатися на гастрономічні мотиви: м’ясо сомів вважається абсолютно неїстівним. Проте йшлося про дуже красиву рибалку, інтелектуальну і спортивну водночас, яка не мала нічого спільного з ловлею щуки і заслуговувала на більш численну армію прихильників. Я походив по кімнаті, але так і не зігрівся. Думка лягти в ліжко мого батька була для мене нестерпною. Врешті-решт я піднявся за подушками та ковдрами, так-сяк влаштувався на дивані. Я вимкнув телевізор одразу ж після титрів «Сом: розвінчання легенди». Ніч була непроглядною. Тиша теж.

Все має свій кінець. І ніч також. Із заціпеніння мене вивів чистий та дзвінкий голос капітана Шомона. Він вибачився, що не зміг заскочити напередодні. Я запропонував йому кави. Поки грілася вода, він поставив свій ноутбук на кухонний стіл, приєднав принтер, надаючи мені можливість перед від’їздом перечитати та підписати свідчення; я схвально щось буркнув. У жандармерії, яка потерпала від адміністративних формальностей, не вистачало часу на виконання своєї головної функції — проведення розслідувань. Про це я дізнався завдяки телевізійним передачам. Цього разу капітан палко підтримав мене. Ось ідеальний допит, добрий початок, взаємна довіра… Windows вантажився з невеликим веселим шумом.

Смерть мого батька трапилась увечері або вночі чотирнадцятого листопада. В цей день я працював; п’ятнадцятого я теж був на роботі. Звичайно, я міг би взяти машину, вбити батька та вночі повернутися. Що робив я ввечері та вночі чотирнадцятого листопада? Наскільки пам’ятаю — нічого… Нічого примітного. В пам’яті, у всякому випадку, не залишилося про це ніяких спогадів, хоча минув лише один тиждень. У мене не було ні постійної сексуальної партнерки, ні по-справжньому близького друга… Ну як тут згадати? Дні минають… Минають та й годі. Я кинув заклопотаний погляд на капітана Шомона; я дуже хотів допомогти йому або принаймні підказати напрямок пошуків. «Зараз подивлюся в записній книжці», — сказав я. Шукав я безнадійно, не очікуючи від цього жодних результатів. Проте напроти чотирнадцятого стояв номер мобільного телефону, а під ним ім’я — Коралі. Що це ще за Коралі? Казна що, а не записник.

«Що за мізки в мене?! Не мізок, а купа лайна…» — подумав я, розчаровано посміхаючись.

— Не знаю, мабуть, я був на вернісажі.

— Вернісажі? — він терпляче чекав. Його пальці завмерли в кількох сантиметрах від клавіатури.

— Так, я працюю в Міністерстві культури… Готую досьє для фінансування виставок, а іноді концертів.

— Концертів?

— Концертів… сучасного танцю… — Я почувався вкрай незатишно, сором цілком охопив мене.

— Отже, ви займаєтеся культурою.

— Еге ж… Саме так… Можна так сказати.

Він серйозно, але й не без легкої симпатії подивився на мене. Він неясно здогадувався, що десь у житті існує культурна сфера. У службових обов’язках йому доводилось зустрічатись з різними людьми; жодне соціальне середовище не залишалось йому чужим. Жандармерія — гуманістична організація.

Решта бесіди пройшла більш-менш нормально. Я бачив чимало телевізійних фільмів і підготувався до подібного діалогу. Чи знав я ворогів свого батька? Ні, але, правду кажучи, друзів я теж не знав. Мій батько не був такою важливою постаттю, щоб мати ворогів. Кому була потрібна його смерть? Ну так, мені. Коли я був у нього останній раз? Десь у серпні. У конторі в серпні у мене небагато роботи. Мої колеги змушені кудись їхати відпочивати, бо в них є сім’ї, діти… Я ж залишаюсь у Парижі, граю в карти на комп’ютері та вихідними тиняюсь по 15-му округу; іноді заходжу до батька. Чи були в мене з ним добрі стосунки? І так, і ні. Скоріше — ні, але раз чи два на рік я ходив провідати його. Це не так уже й погано.