Ада Самарка - Смак заборони

180 хвилин щастя.

14:47

Я встала, поправила одяг, надягла навушники, палець охоче ліг на кнопку «рlау».

— Спасибі, — сказав Гепард і залишився десь позаду, поки Джон Хукер дуже в тему співав мені про «Unchain My Heart».

Під час нашої прогулянки пляжами батько якось напружився й почав злобливо щось сичати й розмахувати руками. Я сонно повернула голову лише на другому реченні, коли почула багатообіцяючі «мерзота» й «стерво». А річ була ось у чому: ще дорогою в «Марат» ми одночасно відзначили появу на пляжі нового сімейства — дві жінки років 35–38, що сильно молодилися, й дівчинка, така ось ніжна, цілком сформована квіточка старшого шкільного віку. Вони були цілком білі, й поки ми брели бетонною набережною, вони, весело щебечучи, мазалися кремом для засмаги. А тепер, за якісь жалюгідні 20 хвилин, наш неперевершений, нахабний і звабний імрайський змій уже сидів, затишно влаштований скраєчку на їхній підстилці та щось жваво з ними обговорював. А боязка квіточка тим часом лежала на животі трохи віддаля й із жахом та зацікавленням невідривно дивилася на мого коханця.

Потім, коли я неуважно потьопала нагору, в кабінку для переодягання, моя нова суперниця статечно прогулювалася попід ручки з мамою. Обидві були в крислатих солом’яних капелюхах, кокетливо зав’язаних шарфиками. І Гепард, готуючись прийняти їхні привітні посмішки, стояв, спираючись на червоне поруччя, й тримав у руці майже цілий банан. І тут, тихою шовковистою тінню, я вистромилася з-за його плеча, навіть не глянула в темно-зелене скло його окулярів і відкусила здоровенний шматок непристойного фрукта під ошелешені погляди сімейства, а по тому, вихиляючи голим засмаглим озаддям, почвалала вниз до татуся й навіть не озирнулася.

Вранці вирішили піти в Алупку. Небо було якесь каламутне й білясте. Та поки ми снідали (ненавиджу сир зі сметаною!), поки збиралися («Адо, як ти можеш бути такою нечепурою?!»), почало начебто світлішати й біля павукоподібних воріт нарешті прорізалося сонечко. Мене залишили на сторожі біля сумки з парасольками й кофтами, а тато повернувся на маяк по наші пляжні речі.

Стрибаючи з пірсу, я звернула увагу на ще одне вагоме поповнення в рядах імрайської публіки: двоє дівчисьок, років по 17–19, досить добре засмаглих, із ніби виточеними фігурками, прямим русявим волоссям, зібраним у високі хвости на потилиці, в майже однакових тигрових бікіні, досить спокусливі з вигляду — зі зверхньою зацікавленістю спостерігали за моїми польотами зі зруйнованої частини пірсу. Дівки ці стояли на улюбленому Гепардовому місці в товаристві неначебто тата (нудний пузатий вусатий дядько). Сам Змій, як було домовлено ще вчора, вирішив не мозолити батьківське око й пішов на півдня засмагати в «Марат».

Ну, тут уже все пішло наперекіс. У сієсту ми з Зінкою поперлися на «Ластівку». І як же неймовірно вибірково працює батьківська інтуїція: за арахісовою лушпайкою, що загубилася в складках мого одягу, він безпомилково встановив факт несанкціонованого виходу за межі тюрми. Були крики, гнів, моє каяття… А потім був шок.

Там, на пляжі, мій Гепард уже щосили теревенив із однією з тигрових-хвостатих, і з фривольності їхніх напівобіймів я зрозуміла, що контакт неминучий — і цей її запитливо-грайливий погляд, коли я проходила повз них у мокрому купальнику, й Альхен, посміхаючись, показав мені «клас».

Ревнощі? Боже, як боляче! Кутиком ока спостерігаю за їхнім лігвищем — усе на місці, всім добре. Віра варить каву, Танька вовтузиться поруч, усі посміхаються, і його мавпяча лапа торкається до стрункої спини нової тигрової спокусниці, яку зараз годуватимуть.

Новий солоний біль.

Уночі, поки батько насолоджувався самотністю в Будиночку, я, змучена цими індиговими тінями, цією хокусаєвською Ай-Петрі, цими вогнями в деренчливій гладіні моря, — попленталася додому, знайшла Зінку, й разом ми викурили терпку «мальборину» та запили татусевим портвейном. Просто з горлечка.

Філософська туга. Липке томління. Мій вологий біль.

Мій вологий трепетний ранок. Нерухоме бліде море, високі тіні й ти — моя тигрова спокуснице, у простенькому картатому платтячку сидиш і йорзаєшся на порожніх лежаках у кутку під тентом, і чекаєш, ах, як чекаєш — як чекали ранками всі ми…

Начебто не дивлячись на неї, я продефілювала своїм шляхом. Із плеєром і рушником подалася на свій ранковий спостережно-засмагальний пункт. Тільки ось спостерігати не було за ким і не було чого. Я простяглася, надягла темні окуляри й віддалася музиці своїх свіжих спогадів. І тут, крізь хвилюючий передзвін Олдфілдівських «Turbullar Bells», я почула, як мене хтось кличе моїм собачим ім’ям: