Ада Самарка - Смак заборони

У мене в навушниках життєрадісним жагучим ритмом співали «Джипсі Кінгз» дико популярну в цьому сезоні пісню «Бамболео», і Альхенова долоня, що ковзнула по моїй талії, коли я виходила з кабінки (я тільки купалася без плеєра) була немов частиною цього божевільного спекотного карнавалу.

— Значить, так, — діловито заявив Гепард, чекаючи, поки я вийму з вуха навушник, — о 13:30 ти приходиш прямо туди, ОК?

— Запросто, — я скорчила таку пику, що татусь, який виник у полі видимості, обмежився лише коротким запитанням, чого цьому мерзотникові від мене було потрібно. Я відповіла якоюсь звичною маячнею, і на цьому ми розійшлися. У буквальному значенні — татусь вирушав на розвідку до квиткових кас у Місхор, звідки відходили рейсові автобуси на вокзал у Сімферополь. А я, протягло й мерзенно заскімлила, тому отримала дозвіл іти додому. І от, стоячи в прохолодному ліфті, посміхаючись смаглявій Адорі в іспанських сережках, я, вже не в змозі терпіти, тисла кнопку «стоп» і секунди за дві блідо-жовті стулки роз’їжджалися в напівтемний тунель і я йшла назустріч світлу. А потім, знемагаючи, затиснута між бетонною стіною, Альхеном і цікавою Танькою, котрій тремтячим голосом пояснювала значення кнопок на своєму плеєрі, поки його рука успішно пробиралася повз еластичний купальник. І далі, після ряду хитрих досвідчених рухів я в його руках відчула знову ту блаженну безпорадність. А навколо були люди, й заслоняючись Таньчиною спиною, Альхен мене швидко, пробачте за каламбур, «на пальцях» ввів у курс нашого подальшого спілкування.

Коли наше обопільне невтручання вже здавалося неможливим (а попереду ще похмуро давила маса прийдешнього обіду, миття посуду й дороги з маяка до Першого корпусу), єднання було порушено, і я мрійливо поправляла купальник.

Гепард лише коротко озирнувся і, обпалюючи поглядом, запитав:

— Що, з натугою?

— Що — з натугою?

— Терпіти можеш із натугою. Шкода, що пляж у нас такий пуританський.

Потім він скромно відійшов, дозволяючи мені споглядати значні зміни рельєфу його плавок. Я криво посміхнулася, скупалась і пішла додому.

Там у мене одночасно сіла батарейка в годиннику й скінчилася паста в ручці.

Він був дзвінким альтом у мальовничій занедбаності нашого дворика. З потрісканого, здутого асфальту рвалася висока трава, розчепірені молоді кущі, якісь кошлаті малинові й білі квіти й — просто перед нашою лавою — розлоге тоненьке деревце (пишу на борту літака Київ-Лондон). Зі стіни зворушливо виростав малесенький фонтанчик (кам’яний умивальничок), прикрашений наївною плиткою з квіточкою.

— Привіт.

Він рвучко озирнувся. Казковий гепард на тлі високого готичного вікна.

— Привіт, — він підійшов до мене, взяв за руки, ми сіли на лаву.

— Я від Зінки три кола пробігла, поки відірвалася… Втомилась…

— Посидь, відпочинь, — руки рушили звичним шляхом. Губи теплим вологим шепотом перебиралися від мочки вуха вниз по вилиці, до підборіддя, заглушаючи мій тихий голос:

— Ти годинника взяв?

Рука, що обіймала мене, стислася ще тісніше й піднялася до мого обличчя:

— Дивися.

На чорному циферблаті була перша сорок сім.

Дикий плющ повзе по сірому камені, густа трава, торішнє листя, схилені над нами зарості густого чагарнику й нестрижений самшит. І оголений він — як Демон у Петрова-Водкіна, що сидить навпочіпки, з сонячними відблисками, що грають по його хижому мускулястому тілі, по гладенькій смаглявій потилиці, дивиться знизу й трохи через плече:

— Ну, ходи ж сюди.

А я сміялася… Істерично, задихаючись, волосся обліпило моє обличчя, лізло до рота разом із мокрим зігнутим пальцем.

А він усе шепотів разом із листям:

— Так… так… Моє малятко, яке ж ти в мене золотко… Ти мій скарб… Яка ти чудова… Яке в тебе обличчя…

— Яке?

— Воно сповнене пристрасті… Ця насолода… Тобі добре… Як же тобі добре… — і цей жест, його рука, що повзе по моєму обличчі, крізь запахи меліси й евкаліпта, крізь пряний запашний полудень, чіпляючись за губи, плутаючись у волоссі.

І начебто з ударом мідних струн на цимбалах, до мене крізь цю пряну спеку долетіло:

— Кінчай… кінчай… кінчай…

Раптово мою щоку обпалив хльосткий ляпас. Я неймовірно зависла над оргазменою прірвою, час начебто зупинився, і я буквально ширяла в тім, що звичайно триває стрімку секунду.

Час зупинився. Боже ж мій… Та вибий же ти себе з мене!

…І потім ще — несильно, але лунко, хльостко, і я начебто на гумовій линві, гойднулася й підскочила в цій своїй космічній безодні.