Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Леґо. — Тато повернувся до мене багряним від напруження обличчям. — Не розумію, навіщо робити ті кляті деталі настільки дрібними. Ти не бачила лівицю Обі-Вана Кенобі? [4] Обі-Вана Кенобі — вигаданий персонаж із «Зоряних війн».

— Вона лежала на dvd-плеєрі. Здається, він поміняв Обі та Індіяні Джонсу руки.

— Очевидячки, тепер в Обі не буде бежевих рук. Треба знайти чорні руки.

— Я б не турбувалась про це. Хіба Дарт Вейдер не відтяв йому руку в другому епізоді? — Я торкнулась пальцем щоки, щоби Томас там мене поцілував.

— А де мама?

— Нагорі. А це що? Двохфунтова монета!

Я скинула очима вгору, почувши саме знайомий скрип прасувальної дошки. Джозі Кларк, моя мама, ніколи не сиділа. Це було справою честі. Якось вона стояла на драбині знадвору та фарбувала вікна, вряди-годи зупиняючись, щоб помахати нам рукою, поки ми вечеряли печенею.

— Може, пошукаєш мені ту кляту руку? Він уже півгодини змушує мене шукати її, а мені час збиратися на роботу.

— Ти на ніч?

— Так. Уже пів на п’яту.

Я подивилась на годинник.

— Насправді лише пів на четверту.

Він витягнув руку з-під подушки й глянув скоса на годинник.

— Тоді що ти робиш удома так рано?

Я непевно хитнула головою, немовби хибно второпала запитання, й пішла на кухню.

Дідусь сидів у фотелі біля вікна, вивчаючи судоку. Патронажна сестра сказала нам, що це добре для його концентрації, допомагає зосередитися після інсульту. Та, схоже, я була єдина, хто помічав, що квадратики всі він довільно заповнював цифрами, які спадали йому на гадку.

— Здоров, дідусю!

Він підвів голову і всміхнувся.

— Хочеш чашку чаю?

Дідусь похитав головою і трішки розтулив рота.

— Чогось холодного?

Він кивнув. Я відчинила дверці холодильника.

— Яблучного соку немає. — Яблучний сік, як я щойно згадала, був надто дорогий. — «Райбіни [5] «Райбіна» — безалкогольний напій на основі чорної смородини. »?

Він похитав головою.

— Води?

Він кивнув і пробурмотів щось схоже на «дякую», коли я передала йому склянку.

У кімнату з величезним кошиком акуратно складеної білизни увійшла моя мама.

— Твої? — Вона розмахувала парою шкарпеток.

— Напевне, Тринині.

— Я так і подумала. Дивний колір. Мабуть, пралися з татовою темно-бузковою піжамою… Ти сьогодні рано. Кудись ідеш?

— Ні. — Я налила у склянку води з-під крана та випила.

— Патрик зайде до нас пізніше? Він недавно сюди дзвонив. Ти вимкнула свого мобільника?

— Ні.

— Він казав, що намагається забронювати номер у готелі. Твій батько чув щось по телевізору про те місце. Де це тобі сподобалось? Іпсос? Каліпсос?

— Скіятос.

— Отож там. Потрібно дуже ретельно перевірити готель. Зроби це по інтернету. Вони з дідусем щось чули в обідніх новинах. Начебто половина тих недорогих пропозицій — самі будівельні майданчики, однак дізнатись про це можна лише на місці. Тату, хочеш чашечку чаю? Лу тобі не запропонувала? — Мама ввімкнула чайник, а потім подивилась на мене. Тільки тепер, схоже, вона помітила, що я нічого не говорила. — У тебе все гаразд, люба? Ти страшенно бліда.

Вона простягла руку й помацала мій лоб, наче мені було не двадцять шість, а набагато менше.

— Не думаю, що ми поїдемо відпочивати.

Мамина рука завмерла. У її погляді з’явились ті рентгенівські промені, які я пам’ятаю ще змалечку.

— У вас із Патом виникли проблеми?

— Мамо, я…

— Я намагаюсь не втручатися, однак ви надзвичайно довго разом. Тому природно, що час від часу у вас якісь сварки. Я про те, що ми з твоїм батьком…

— Я втратила роботу.

Мій голос розітнув навислу тишу. Звуки стихли, проте слова немов застигли у маленькій кімнаті.

— Ти що?

— Від завтрього Френк закриває кав’ярню. — Я простягнула руку з трохи вологим конвертом, якого, приголомшена, стискала всю дорогу додому. Усі сто вісімдесят кроків від автобусної зупинки. — Він заплатив мені за три місяці наперед.

Той день починався так само, як і будь-який інший. Усі, кого я знаю, ненавидять ранок понеділка, та я навіть ніколи не помічала його. Мені подобалося приходити вранці у «Булочку з маслом», умикати здоровецького електричного чайника, заносити із задвірка ящики з молоком і хлібом та базікати з Френком, готуючись відчинятися.

У кав’ярні я любила задушливе тепло із запахом бекону, маленькі пориви прохолодного повітря, коли відчинялися й зачинялися двері, притишені гомінки відвідувачів і неодмінне Френкове радіво (так він полюбляв вимовляти це слово), яке наспівувало щось у кутку металевим голосом, коли розмови стихали. Місце не було модним: його стіни прикрашали мальо`вання, що зображали замок на пагорку, столи були вкриті жаростійким пластиком, а меню не мінялось відтоді, як я почала там працювати, за винятком дечого з асортименту шоколадних плиток та додавання шоколадних тістечок і мафінів до таці з глазурованими булочками.