Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— На цей момент, Луїзо, я мушу наголосити, що, як здоровій та працездатній людині, для того щоб і далі діставати допомогу, вам потрібно…

— Показати, що я намагаюся знайти роботу, знаю.

Як пояснити цьому чоловікові, як сильно я хотіла працювати? Чи мав він бодай найменше уявлення про те, як я сумувала за старою роботою? Безробіття було просто поняттям, про це монотонно згадували в новинах, у яких ішлося за корабельні чи автозаводи. Я ніколи не замислювалася, що можна сумувати за роботою, як за втраченою частиною тіла, постійно, мимовільно. Я не думала, що, окрім очевидних побоювань щодо грошей і майбутнього, втрата роботи змусить мене почуватися непридатною та трохи непотрібною. Що вставати вранці буде важче, ніж коли мене раптово приводив до тями будильник. Що я можу сумувати за людьми, з якими працювала, байдуже скільки спільного було в мене з ними. Або навіть що я почну шукати знайомі обличчя, йдучи головною вулицею. От коли я вперше побачила, як пані Кульбабка так само, як і я, без мети блукала з непритомним поглядом повз крамниці, то насилу стрималась, щоб не підійти, не обійняти її.

Саїдів голос урвав мою задуму:

— Ага. Оце може спрацювати.

Я спробувала заглянути на екран.

— Щойно надійшло. Цієї самої миті. Вакансія доглядальниці.

— Я ж сказала, що не розуміюся з…

— Це не старі люди. Це… приватне оголошення. Допомога потрібна в чиємусь будинку, менш як за дві милі від вас. Догляд та компанія для інваліда. Ви вмієте кермувати машиною?

— Так. Але мені не треба буде витирати?..

— Наскільки я можу розуміти, зад витирати не потрібно. — Саїд іще раз глянув на екран. — Він… паралізований. Потрібна людина на денні години, щоб годувати й допомагати. Часто в такій роботі треба допомогти кудись вийти або бути помічним у повсякденних речах, яких вони не можуть зробити самі… О! Добрі гроші. Набагато більші за мінімальну платню.

— Мабуть, тому, що сюди включено витирання гузна.

— Я телефоную їм, щоб це з’ясувати. І якщо зад витирати не потрібно, ви підете на співбесіду?

Він запитав, але ми обойко знали відповідь. Я зітхнула й, забравши свою сумку, пішла додому.

— Ісусе Христе, — сказав мій батько. — Лишень уяви. Хіба тому нещасному не досить кари інвалідним візком, щоб за компаньйонку дістати ще й нашу Лу?

— Бернарде! — гримнула мама.

Позаду мене дідусь сміявся в чашку чаю.

Я не твердолоба. Думаю, саме час прояснити це.

Знаєте, важко не відчувати нестачу олії в голові, коли ростеш поруч із молодшою сестрою, яка не просто перейшла у твій клас, а й перевелась пізніше у клас наступний.

Усе, що потребувало розумових зусиль, Катрина робила першою, незважаючи на те що була на вісімнадцять місяців молодша за мене. Усі книжки, які я читала, вона прочитала першою, усі факти, про які я згадувала за обіднім столом, вона вже знала. Вона єдина відома мені людина, яка насправді любить іспити. Іноді я думаю, що вдягаюся так, тому що єдине, чого не може зробити Трина, — вдало підібрати одяг. Вона належить до тих дівчат, які надають перевагу светрам та джинсам. На її думку, причепуритися — це заздале´годи попрасувати джинси.

Батько називає мене «кадр», бо я, як ведеться, говорю те, що перше спаде мені на думку. Він каже, що я точнісінька копія тітки Лілі, якої я зроду не бачила. Трохи дивно, коли тебе постійно порівнюють із тим, із ким ти ніколи не зустрічалася. Я спускаюся сходами у фіолетових черевиках, а тато киває мамі: «Пам’ятаєш фіолетові чоботи тітки Лілі?» Мама пирскає і починає сміятись, немов з якогось секретного жарту. Моя мама називає мене оригіналкою — це такий собі ввічливий спосіб натякнути, що моя манера одягатися їй не зовсім зрозуміла.

Утім, окрім короткого підліткового періоду, я ніколи не хотіла бути схожою на Трину чи інших дівчат у школі. До чотирнадцяти я надавала перевагу хлопчачому одягові, а тепер намагаюсь одягатися на догоду собі залежно від мого настрою конкретного дня. Яка мені рація мати банальний вигляд? Я невисока, чорнява і, як вважає тато, маю «обличчя ельфа» (не за «ельфійську вроду» йдеться). Я не сіренька мишка, але навряд чи хтось колись назве мене красунею. Мені бракує витонченості. Патрик називає мене розкішною, коли хоче затягнути в ліжко, проте він досить відвертий у цьому — ми ж знаємо одне одного майже сім років.

Мені вже двадцять шість, а я й досі не знаю, хто я. І взагалі про це не задумувалася, допоки не втратила роботу. Можливо, я вискочила б заміж за Патрика, народила кількох дітей і жила б за кілька вулиць від того місця, де постійно мешкаю. Окрім екзотичного смаку в одязі й того, що мій зріст нижчий від середнього, я мало чим відрізняюся від будь-кого, хто проходить повз вас вулицею. Думаю, ви не глянете на мене вдруге. Звичайна дівчина, що провадить звичайнісіньке життя. І насправді це мене цілком влаштовує.