Джоджо Мойєс: Дівчина, яку ти покинув

Власники крамниць і яток просто зачинилися, відмовившись обслуговувати загарбників. Більшість із нас мали запаси їжі, і ми знали, що протримаємося. Мабуть, ми вірили, що, наткнувшись на таку непримиренність, вони відступлять і помарширують до іншого населеного пункту. Але тоді комендант Беккер видав наказ, згідно з яким усіх власників магазинів, які не відчиняться у звичний робочий час, буде розстріляно. Один за одним boulangerie , boucherie[10] М’ясна крамниця ( фр. ) . , ринкові прилавки і навіть «Червоний півень» відкрилися знову. Без особливої охоти наше містечко поверталося до похмурого заколотницького життя.

Останні півтора року в місті майже не було що купувати. Сент-Перонна лишилася відрізаною від сусідів, позбавленою новин і цілком залежною від нерегулярних надходжень допомоги, а також від дорогих харчів на чорному ринку (коли вони бували доступні). Іноді важко було повірити, що вільна Франція знає про наші страждання. Єдиними, хто добре харчувався, були німці. Їхні коні (наші коні) були гладкі й лискучі, адже пожирали овес, із якого ми мали б робити хліб для себе. Німці здійснювали набіги на наші винні погреби й забирали їжу, зрощену на наших фермах.

І справа була не лише в їжі. Щотижня лунав жахливий стукіт у чиїсь двері і виголошувався новий список речей, які мали бути реквізовані: чайні ложки, фіранки, обідні тарілки, каструлі, ковдри. Траплялося, що офіцер спочатку інспектував приміщення, відзначаючи бажане, а потім повертався зі списком вибраних предметів. Вони залишали розписки — вважалося, що за ними можна отримати гроші. Жоден у Сент-Перонні не знав людини, якій би насправді заплатили.

— Що ти робиш?

— Перевішую це, — я взяла портрет і прилаштувала його в тихому кутку, де він не привертав зайвої уваги.

— Хто це? — спитав Орельєн, поки я вішала й поправляла картину на стіні, домагаючись, аби та висіла прямо.

— Це ж я! — я обернулася до нього. — Хіба не впізнаєш?

— О, — він покосився на картину. Він не хотів образити мене: дівчина на полотні дуже відрізнялася від худої суворої жінки з сіруватим кольором обличчя та тривожними втомленими очима, яка щодня дивилася на мене з дзеркала. Я намагалася якомога менше зазирати туди.

— Це намалював Едуард?

— Так. Коли ми щойно одружилися.

— Я ніколи не бачив його малюнків. Це… не те, чого я очікував.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну… це дивно. Кольори дивні. Він розмалював твою шкіру синім і зеленим. У людей не буває синьо-зеленої шкіри! А ще, дивись — це неохайно. Він вийшов за контури.

— Орельєне, ходи сюди, — я підійшла до вікна. — Подивись на моє обличчя. Що ти бачиш?

— Горгулью.

Я дала йому запотиличника.

— Ні. Подивись — уважно подивись. На відтінки моєї шкіри.

— Ти просто бліда.

— Дивись уважніше — під очима, в западинах на шиї. Не кажи мені, що ти очікуєш бачити. Просто дивись. А тоді скажи, які відтінки ти дійсно бачиш.

Брат уп’явся очима в мою шию. Потім повільно обвів поглядом моє обличчя.

— Я бачу синій, — сказав він. — Під твоїми очима. Синій і фіолетовий. І так, зелений, що збігає вниз твоєю шиєю. І жовтогарячий. Alors[11] Тоді ( фр. ) . — біжи до лікаря! У тебе на обличчі мільйон кольорів. Ти просто клоунеса!

— Ми всі клоуни й клоунеси, — відповіла я. — Едуард просто бачить це краще за інших.

Орельєн побіг нагору, щоб дослідити власне обличчя, а тоді побиватися через синьо-фіолетові плями, які він неодмінно знайде. Не те щоб його поведінка останнім часом вимагала пояснень. Він був люб’язний принаймні з двома дівчатами і подовгу голив свою м’яку дитячу шкіру старою й тупою небезпечною бритвою батька в марних спробах прискорити процес дорослішання.

— Це дуже мило, — сказала Елен, відступаючи, щоб роздивитися картину. — Але…

— Але що?

— Ти ризикуєш узагалі втратити її. Коли німці проходили крізь Лілль, вони палили живопис, який, на їхню думку, підривав традиції. Картина Едуарда… дуже особлива. Звідки ти знаєш, що вони не знищать її?

Вона непокоїлася, моя Елен. Непокоїлася через картини Едуарда і норов нашого братика, непокоїлася через листи й щоденникові записи, які я робила на клаптиках паперу і ховала в проймах під балками.

— Я хочу, щоб вона висіла тут і я могла її бачити. Не хвилюйся — решта його картин у безпеці в Парижі.

Схоже було, що мої слова її не переконали.

— Я хочу кольору, Елен. Я хочу життя . Я не хочу споглядати Наполеона чи дурнуваті таткові картини з сумними собаками. І не хочу, аби ці , — я кивнула на вулицю, де німецькі солдати палили цигарки біля фонтана, — вирішували, на що я можу дивитись у власному домі.