Ге Орій - Привіт із обітованої

– Гадаєте разом? А дзуськи! Сашко працював за півсотні кілометрів від мене, – кинувши нелагідний погляд у бік Панафону сказала Наталя.

– Еге ж. Санаторій будували. Важкенько довелося. Жарота – техніка не витримувала, – пояснив Олександр.

– А ти? – я дивився зі співчуттям на худющого з впалими щоками, тридцятирічного чоловіка.

– А я, терпів… – він кинув швидкий погляд на дружину. – Ще б терпів. Та ось… Наталя.

– Еге ж, терпів. Не забрала, там би й залишився… тільки в землі… Уявіть: мотори на підйомнику погоріли, то мішки з цементом, пісок і різну будівельну всячину, примусили на собі перти аж на восьмий поверх. Лише погляньте, що від майже стокілограмового чоловіка залишилося! – Очі Наталки волого зблиснули.

– Ну кілограми – то наживне, а от здоров'я, запросто можна було згубити. Особливо чоловічу силу… – Підморгнув я Наталці.

На це вона усміхнувшись запевнила:

– Та начебто ні. Після трьохтижневої перерви, так узявся до роботи, що я вже почала боятися – на будівництві не добили, то у ліжку з ним щось станеться.

Як відсміялися, Наталка почала розповідати про тамтешнє своє життя:

– Ви пам'ятаєте, якої співала Рахель? «Разом, у одне місце їдете». А вийшло тільки й того, що на одному Мертвому морі. Сашуня на будівництві губив здоров'я та кілограми, а мене до іншої роботи спробували пристосувати.

Вона взяла чоловіка під лікоть.

– Іди, тримай чергу…

Провела поглядом, і, коли за ним зачинилися двері, з серцем промовила:

– Одне вам скажу – тут усі чоловіки схибнуті на блондинках. Ну хоч бери й фарбуйся в інший колір… Взяли мне на курорт покоївкою-офіціанткою. Тобто на два місця, але за одну заробітню плату. Я вже зрозуміла, що тут це полюбляють, особливо з нашим братом – «туристом». Та це мене не лякало. Роботи я не боюся, тим паче, що знала для чого їхала сюди. Але коли мені запропонували ще й у ліжку попрацювати!… «Наталі, ти у нас матимеш феноменальний успіх!» – цмокав ласими гембами начальник. Відбивалася, як тільки могла, та усьому є межа. От і довелося навіть не отримавши платні, тікати… Грошей ми з Сашунею без «цього», приробимо.

Вона розсміялась якійсь згадці й сказала:

– Федю, ти ж не образишся як що ми з Олею відійдемо на хвилинку – про наші жіночі справи полялякати, еге ж?

Я дивився на жінок і згадував, як близько місяця тому, чекаючи своєї черги у «Панафоні», ми познайомилися з Наталею та Олександром. Вони з'явилися в Ізраїлі за звичною схемою, як туристи. А потім, у Єрусалимі, якраз під час екскурсії по шляху яким вели Ісуса на Голгофу, дали від групи навтікача. Того ж таки дня приїхали до Тель-Авіву. І чудо! Якесь шосте відчуття, їх також привело до «Панафону».

Наталю я поважав за твердий характер. До якогось часу, він був прихований у глибинах душі сорокарічної симпатулі з статурою двадцятирічної дівчини. Змарнувавши молодість із «безхребетним» чоловіком-алкашем; нарешті зрозуміла чого їй потрібно від життя і ще на батьківщині зійшлася з теж розведеним Олександром. Дивлячись на цю пару, ніхто не міг би сказати, що Сашко молодший за неї – такої енергійної, компанійської та вродливої.

Погомонівши, жінки підійшли до нас. Наталя жартома ущипнула мене за бока.

– Що це я, про нас та й про нас, а як ви оці кілька тижнів прожили? А може – промучилися? Начебто не дуже спали з лиця. Напевне, не так, як нам дісталося?

– Може й не так, – відповіла Ольга. – Та не набагато краще. Федя тиждень працював на приготуванні салатів у нічній забігайлівці. А як наскочила еміграційна поліція, довелося тікати через вікно. За роботу нічого не отримав. Господар ще й вилаяв, коли прийшов за грошима. Кричав, що штраф за нелегала заплатив, а він має нахабство щось вимагати. Потім Федя став спеціалістом з миття вікон. Як побачила на якій вишині він це робив мало не зомліла… Зате платили добре. Ми навіть з боргами розрахувалися. Але знову ж таки, не минуло й двох тижнів, як еміграційка тут як тут. І ось уже кілька днів сидить годувальник на моїх хлібах. Мене ж добродійка Рахель влаштувала тимчасово до бригади з прибирання будинків за містом. Там велика конкуренція, тому, виходжу працювати лише через день або два – звідсіля й оплата.

– Що ж, будемо разом розбиратися з Рахеллю! – темпераментно вигукнула Наталя, зблиснувши очима в бік акваріума. – О, Сашуня кличе: видно, наша черга підійшла.

Сьогодні Наталка була задоволена відвідинами офісу і собою. «Яка ж вона розумниця. Та їй у свої сорок два не в Ізраїлі отиратися, а керувати в рідному Дніпропетровську, як мінімум райрадою. А що: університецьку освіту має, практику майже на всіх європейських ринках пройшла, одним словом – молодчина. Аби ще на батьківщині платили по праці, то чого б її сюди понесло? Хоча є ще причина… Поринувши у приємні мрії, она дещо розслабила руку, якою трималася за поручні за що відразу ж була покарана.