Ника Никалео - Dolce Vita, або Кінець гламуру

— Ну, що значить вміє? — злегка ображаюся я. — Просто мені справді подобаються авангардні рішення! Це ж оригінальне бачення світу автором. Тут потрібно дивитися душею, а не очима. По-моєму, дуже чуттєво і проникливо. Особливо скульптура двох закоханих. Ти знаєш, Лян, а я її, мабуть, куплю і поставлю в нішу у спальні. Що скажеш?

— Вона там буде на своєму місці, — усміхається Роксолана.

— А ти підпис під нею читала? — іронізує Дарка.

— Перестань! — я дратуюся, бо відчуваю, що вона от-от почне розпитувати про Ігоря.

— А хто такий цей…

Тієї миті якась ексцентрична особа з червоною квіткою за лівим вухом несподівано зривається зі свого місця за спиною у Лянки. І перевертає їй на голову горнятко гарячої чорної кави. Густа рідина патьоками розлазиться по білосніжному каре, лізе в очі і скрапує на світлу блузку.

Ми схоплюємося і намагаємося схопити кривдницю за руки. Але та видирається і, вп’явшись Роксолані в понівечену зачіску, кричить на весь зал:

— Відчепися від Рішарда, стерво! Він тебе не кохає!

Рокса однією рукою тримає волосся, щоб та його не вирвала, а другою прикриває рота у німому крику. Зате Дарина Миколаївна у своїй стихії:

— Це хто тут стерво?! — і з замахом загилила психопатці кулаком в око.

Бачу, недарма вона в залі грушу гамселила. Казала, що уявляє пику свого шефа.

— А, ну давай звідси! Поки ми тут тебе калікою не зробили, підстилка большого іскуства!

Рішардова коханка явно не чекала такого розвитку подій. Вона починає дико верещати, що її убивають. Дарина хапає її за рагульську хімію на голові і мало не копняками виштовхує за двері.

На крики прибігла адміністрація. Але ми вже встигли навести порядок.

— От, паскуда! Весь вечір зіпсула! — скаржиться Дарка, повертаючись за столик. — Ти як, Лян?

Рокса стоїчно мовчить, а за мить каже:

— Я, мабуть, додому поїду. Мені треба в душ. Ти мене підкинеш? — і, як дитина на маму, дивиться на мене.

— Так, аякже, — відповідаю я і думаю: «Тільки не треба на мене дивитися з такої відстані. У нас всього чотири роки різниці!»

— Ну, ми з Лількою теж по хатах. Здзвонимося!

— Па, — махаю рукою Дарині вже з вікна Луки. Так я називаю свого любого лексуса.

Роксолана сидить тихо, наче на поминках. Інша б на її місці обурено кричала, кляла чоловіка нецензурними словами, а ця сіла і губи стисла. Навіть у дзеркальце не гляне, щоб волосся поправити. Хоча тут уже й справді тільки душ допоможе.

Мене ця мовчанка гнітить.

— І звідки та відьма взялася! — злостиво.

— Прилетіла на мітлі.

— Що?! На якій мітлі? — я суплю брови. — Що ти несеш?

— Коли ми перестаємо бути ангелами, то перетворюємося на відьом… А відьми літають на мітлах.

— Весело, — я не зовсім розумію хід її думок.

— Це не вона винна, що так сталося.

По-моєму, у Лянки мозок звурдився!

— То може, це ти у тому винна?

— Ні, і я теж жертва. Ми обидві жертви Рішардової непорядності.

— Казьол, — підсумовую я.

— Давай помовчимо, — просить Роксолана.

— Як хочеш.

Через годину ми стояли під її будинком у Зубрі.

— У вікнах світиться. Я б не хотіла йому пояснювати, що сталося, — каже Рокса.

— Розумію, — я вмикаю сигналізацію і підіймаюся разом з нею.

Її чоловік сидить на білій волохатій канапі і вивчає якийсь дизайнерський журнал. Елегантний атласний халат кольору перестиглої вишні нагадує мені кадр із фільму «Хрещений батько».

— Росю, цо сє стало! — з непідробним переляком на обличчі він іде у ванну за Лянкою.

Ображена дружина голосно хряскає дверима перед його носом. Він стукає у двері. Вона включає воду. Нарешті я чую її ридання.

— Матка бозка! — промовляє він польською (його бабця по маминій лінії — полячка). — Любцю, хоч ти скажи мені у чому справа!

— Взагалі-то, це — не моє діло. Але сталося те, чого і треба було сподіватися, — намагаюся говорити на підвищених тонах, щоб подрузі було чутно. Розповідаю усе, як було, але в авторській редакції.

— Якась навіжена з ідіотським червоним бантиком на голові і намальованою чорною родимкою на вилиці накинулася у кафе на твою Росю з кулаками. Мало того, вона вирвала їй половину шевелюри і облила кип’ятком!

— Не пе-ре-більшуй! — схлипуючи, кричить з душу заступниця усіх стражденних.

О, те що треба! У Рішарда починають розширятися зіниці і роздуватися ніздрі. Він багровіє до одного кольору з халатом і жене у спальню.

— Та я єй заб'є! Пся крев! — він лається по-польськи і щось перекидає у шафі.