Антін Щегельський - Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби

— Нам треба терміново підготувати спільний наказ і план заходів Міністерства правди та Міністерства справедливості з організації всенародного обговорення політичної реформи. Бо сьогодні адміністрація президента перевіряє виконання Указу нашим відомством, а завтра прийдуть до вас.

— Даруйте, у нас все готове, — простодушно перебив Грабовський. — То чому б і вам не підготувати ті папери самотужки?

— Та ви уважно почитайте Указ. Там же ясно сказано: «Міністерству правди та Міністерству справедливості організувати всенародне обговорення… з широким висвітленням у засобах масової інформації…». Тобто ми мусимо працювати спільно. Ви організовуєте й проводите заходи, а ми — висвітлюємо все це в засобах масової інформації. Що тут незрозумілого?! Давайте комп’ютер та будемо працювати. Бо сьогодні п’ятниця. До кінця роботи менше двох годин, а спільний наказ і план заходів ще треба підписувати у держсекретарів.

Чарівна кароока Валерія з департаменту конституційних реформ, чимось дуже схожа на стиглу соковиту вишеньку, як досвідчений кутюр’є кроїла і перекроювала план, над яким Грабовський морочився до глибокої ночі. Бігала пальчиками по клавіатурі, щось вирізала, додавала і переставляла місцями. А він, затамувавши подих, роздягав її очима й від того отримував майже сексуальне задоволення. Дівчина ж ніби шкірою відчувала це, зрідка зиркала у відповідь і якось загадково посміхалася. Скільки те тривало, невідомо. Та коли Валерія запропонувала вичитати роздруківки, й тим повернула Грабовського на грішну землю, відчув щось схоже на світлу образу. Так, ніби у нього маленького відібрали улюблену іграшку. Прийшовши до тями, перечитав щойно народжений спільний наказ двох міністерств та план, у якому до його тексту було подописувано, що за оприлюднення заходів відповідальне Міністерство правди.

Коли виходили з міністерства, набрався сміливості й запропонував Валерії підвезти її додому.

— Тільки мені на Осокорки, на дачу.

— Гаразд, поїдемо на Осокорки. Заодно й покупаюся, бо спека нестерпна.

На диво швидко вибрались на Набережне шосе, Південним мостом перетнули Дніпро і при першій нагоді звернули праворуч. Туди, де понад самісінькою рікою розкинулось чималеньке дачне селище. Раніше тут тісно тулилися один до одного схожі на шпаківні дерев’яні садові будиночки. А тепер на їхньому місці все частіше виростають чималі кількаповерхові котеджі.

— І де ж ваша дача?

— Он та, — тицьнула пальчиком у бік шикарної споруди, складеної з імпортної червоної цегли. З тієї, кожна штука якої транспортується у окремій целофановій упаковці.

— Кучеряво живете.

— Там ще й басейн порцеляновий у дворі.

— І чиє то все: татове, чи, може, чоловікове?

— Колись було чоловікове. Тепер моє. А він після розлучення «успадкував» нашу міську квартиру.

Машину поставили в гараж і через внутрішні двері перейшли в будинок.

— Що будемо пити?

— Мені чогось холодненького без алкоголю. Не хочу ризикувати. Бо даїшники у п’ятницю ввечері дуже прискіпливі.

— Сьогодні вже ніхто нікуди не поїде, — в її голосі вчувалися владні нотки юної, але вже досвідченої жінки, яка добре знає собі ціну й уміє владарювати над чоловіками. — У мене велике свято, а ви мій єдиний і дуже бажаний гість.

— День народження?

— Більше. Я, нарешті, зустріла чоловіка, в якого ще школяркою закохалася з першого погляду.

— І хто ж той щасливець?

— Ви.

— Як то?

— А хіба ви мене не пам’ятаєте? — відповіла запитанням.

— Ми були знайомі?

— Колись давно ви врятували мене від згвалтування. Ви нас підвозили на своїх «Жигулях». Мене і двох п’яних качків.

…Господи! Кого він тільки не підвозив за останній десяток років аби якось звести кінці з кінцями! Вивчив нічну столицю як своїх п’ять пальців. Ресторани і нічні клуби, більярдні і казино — всі ті злачні місця, де уночі можна підхопити вигідного пасажира. Скільки разів возив підпилі компанії. Траплялися й п’яні молодики з дівулями, які, спокусившись на дармове пригощання, потім мусили тілом відробляти за з’їдене й випите. Хіба всіх запам’ятаєш!

— Невже не пригадуєте? — Наполягала вона. — Років із вісім тому. Весною…

— Не пам’ятаю.

— А от я назавжди запам’ятала той перший по-справжньому теплий і сонячний день останніх шкільних канікул. Ми з подругою поїхали гуляти на Хрещатик. На майдані Незалежності познайомилися з хлопцями. Надвечір пішли в ресторан. Маша першою зрозуміла, чим те може закінчитися. Тож пішла в туалет і не повернулася. А після її втечі хлопці мене ні на мить нікуди не відпускали. І на вулиці, і в машині скільки плакала, скільки намагалася переконати, що неповнолітня, що треба додому, що мені погано, — ніщо не допомагало.