Антін Щегельський - Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби

Так з’явилось розпорядження гаранта про створення при всіх владних структурах відділів взаємодії із засобами масової інформації. Головним завданням тих управлінь і відділів було дозування тієї самої інформації. Створення подібного управління в Міністерстві справедливості Софія Борисівна сприйняла як загрозу своєму монопольному впливу на міністра. Навіть почала обробляти останнього, щоб саме їй доручили формування нового підрозділу і керівництво ним. Але, як те часто буває, якась жалюгідна піщинка у міністерській нирці зіпсувала все. Поки хворий лежав в урядовій лікарні у Феофанії, державний секретар, як виконувач обов’язків міністра, прилаштував на місце «головного дозувальника інформації» свого приятеля — одного з чиновників Верховного Суду, який після зміни тамтешнього керівництва, залишився не при ділі. А той, не порадившись із Софією Борисівною, зопалу понабирав людей. Ну, постривайте, вона так просто позицій не здає! Софія Борисівна ще доведе, як усі помилялися. Доступними і недоступними засобами. Ще всі пошкодують! Особливо новачки!

Описувані події відбувалися саме тоді, коли, аби втриматись при владі, чи, бодай, обмежити повноваження того, хто незабаром прийде господарем на Печерські пагорби на зміну діючому гаранту, адміністрація президента затіяла так звану конституційну реформу. Розумні люди вважали те за не варте уваги мишаче вовтузіння. Мудрі ж — розуміли, що то насувається крах і без того куценької демократії. Та поки останні в кулуарах, на мітингах і в опозиційних газетах намагалися дискутувати, переконуючи маси бойкотувати реформу, новоявлені реформатори робили свою справу. Надрукували у всіх провладних газетах президентський указ про всенародне обговорення президентських же пропозицій щодо внесення змін до Конституції. Керівників державних та інших підвладних президентському оточенню електронних і друкованих засобів масової інформації, як у недалекі радянські часи, зобов’язали організувати позитивні відгуки читачів, слухачів та глядачів на «мудрі й життєво необхідні» пропозиції гаранта Конституції щодо зміни самої Конституції. Правда, дозволялося й покритикувати окремі положення проекту. Але тільки легесенько й після схвалення ідеї взагалі. А до серйозної і предметної критики — зась!

Антон Грабовський, відомий своїми критичними поглядами на все, що відбувається в політичному житті країни, редактор відділу інформації й політики майже незалежної газети, співзасновником якої було Міністерство правди, чи не першим зажив собі ґулі на голові. Редакторське завдання підготувати у номер інформацію про обговорення президентського проекту конституційної реформи, він виконав оперативно. Побував на зборах представників громадських організацій, що входять до народно-демократичного об’єднання «Нова Україна», й за годину здав у номер ґрунтовний і об’єктивний звіт. У ньому було більше критики, ніж схвалення гарантових ідей. Матеріал вже стояв у шпальті, коли з якоїсь наради повернувся головний редактор. Збуджений та ще й напідпитку. Прочитавши звіт, скипів:

— Зняти негайно!

— З якого б це дива? — Огризнувся Грабовський.

— Бо я так сказав! — Редактором, який, як і більшість коротунів, страждав комплексом Наполеона, вже починало тіпати.

— Гаразд, — промовив Грабовський, висмикуючи з редакторських рук роздруківку зверстаної газетної шпальти, яку журналісти називають «білкою». — Ти сам напросився. Завтра ця «білка» разом із свіжим номером газети ляже на стіл голови парламентського комітету з питань свободи слова. Сподіваюсь, ти не забув, що він обіцяв п’ять тисяч баксів тому, хто дасть в руки документальне підтвердження існування в засобах масової інформації політичної цензури? Тож не ображайся, що я на тобі зароблю купу бабла.

Тут слід зауважити, що у Грабовського із першого дня не склалися стосунки з новим головним редактором. Вихований на кращих традиціях української журналістики часів перебудови і розвалу Радянського союзу, один із першої десятки найсміливіших авторів столичної «Вечірки», Антон Петрович ніяк не міг змиритися з тим беззубим витвором колективної думки, на який перетворив газету з викличною абревіатурною назвою «ГПУ», новий головний редактор. Останній же, колишній чиновник кабміну й адміністрації президента, який свого часу очолював обласну молодіжну газету в провінції, кожної сміливої думки сахався, як чорт ладану. Перше, що він зробив, обійнявши редакторську посаду, — це заборонив публікувати коротенькі в’їдливі політичні огляди Грабовського, які так любили читати в сільській глибинці. Далі — гірше. Під заборону потрапила будь-яка політична інформація, де присутня особиста позиція чи думка автора. Усе — тільки з офіційних стрічок інформаційних агентств. І ось — остання крапля. Хоч головний редактор і здався, та Микола розумів, що після цієї сутички їм двом в редакції буде затісно. Тож повідомив кільком колегам, що шукає роботу. Тоді ж хтось і запропонував піти в прес-службу Міністерства справедливості, чи то, пак, у відділ взаємодії зі ЗМІ.

Читать дальше