1 ...6 7 8 10 11 12 ...89 Жінка подивилась на Таню мутними очима й розтулила губи:
– Шо хоч?
– Доброго дня, я Романа шукаю.
– Шукай! – сказала жінка і спробувала зачинити двері, але Таня встигла їх притримати ногою.
– Я викличу поліцію! – прохрипіла жінка, кліпаючи вилупленими очима.
– А може, це мені викликати? Чим тут смердить? Самогоном?
Жінка відпустила двері й прилипла до одвірка.
– Нашо він тобі, той алкаш нещасний? – спитала вона. – Та і не живе він тут. – Вона відчинила двері навстіж. – Іди, шукай собі. Тут навіть трусів його нема.
Таня перейшла через поріг і зупинилась: те, що вона побачила, було якимось неправильним. Неправильним був коридор із витертими шпалерами, світильник із побитим плафоном, брудна підлога. Якими б не були щелепи міста, вони б не змогли так розтрощити Романа.
Її Романа.
* * *
…Це сталося на автобусній зупинці. Таня одразу його побачила, високого і стрункого. Він дивився на неї та усміхався – так відверто і щиро усміхались лише її дідусь і бабуся, але вони давно померли.
В автобусі він підійшов до неї і нахилився:
– Привіт, мене звати Романом.
– Таня, – прошепотіла вона й опустила голову. Її обличчя зашарілось рясним рум’янцем, їй стало ніяково, що її улюбленого кота теж звати Романом. Він був уже старенький, але на мишей іще полював.
– Ти місцева? – запитав він.
– Так.
– І я.
– Я тебе ніколи не бачила.
– Мої батьки звідси, але ми довго жили у Львові, нещодавно повернулись. Мій батько буде працювати на лікеро-горілчаному комбінаті, він уже колись там працював.
Обличчя перестало пашіти, і Таня боязко глянула на Романа:
– До нас у школу приходили і пропонували роботу на комбінаті.
– Не раджу.
– Та я і не хочу, я буду поступати в університет.
– В який?
– В Шевченка. На журналістику.
– Класно! А я зі Львова перевівся в київський юридичний, щоб бути ближче до батьків. Я вже майже на п’ятому курсі. У мене зараз сесія, післязавтра – другий екзамен.
Ось Тетянина зупинка, треба виходити, а немає сил. Їй так затишно і спокійно поряд із хлопцем, він хороший, тому що погані люди так не усміхаються.
– Я виходжу, – сказала Таня.
– Я теж.
Обличчя аж защипало від радості. Роман вийшов першим і подав Тані руку.
– А ти в якому класі вчишся?
– Закінчую школу, через тиждень випускний, – відповіла вона.
Він провів її додому.
– Ти не могла б якось показати мені місто? Я був іще дуже малим, коли ми переїхали звідси.
– Могла б.
– Коли?
– Можна завтра?
– Файно. О шостій вечора підійде?
Вона кивнула головою:
– А що таке «файно»?
– Так у Львові кажуть, коли погоджуються. Тоді чекаю на тебе завтра в парку, біля пам’ятника… Добре?
Таня зайшла в під’їзд і мало не полетіла на майданчик між поверхами. Зупинившись біля вікна, вона проводжала поглядом Романа. Вона не могла відвести очей від його стрункої фігури в блакитних джинсах і білому джемпері. Щойно він завернув за будинок, її немов облили крижаною водою, і вона закрутилась, як спіймане в клітку тигреня. У груди мов хтось налив важкого металу, і вона притислася спиною до стіни.
Якесь неприємне передчуття заповзало в душу, тремтіли руки, і вона зловила себе на думці, що їй страшно, що вона боїться завтрашнього дня. Якщо вдома дізнаються, що в неї з’явився хлопець, її просто вб’ють. Таня сіла на холодну підлогу, притисла коліна до грудей. Потім підвела голову і рішуче здійнялась на ноги.
Це мало статися, і ось воно – вона ж сама просила долю дати їй можливість утекти від цього нестерпного, страшного сну, який довгі роки тримав її у своїх цупких лабетах. І доля відгукнулась на її прохання. Таня вирівняла спину і відчула щось досі невідоме – воно кололо в пальці, губи, розганяло кров. Серце почало битися настільки сильно, що Таня чула кожен його удар. Солодка втома розлилась тілом, щось тепле і ніжне, до сьогодні не знайоме, забилось у її грудях.
За два тижні вони стали коханцями. А за місяць усе пішло на злам.
* * *
– Ну, чого стоїш? – Жінка почухала пухку щічку. – Іди шукай свого Романа, можливо, він у шафу заліз, п’яното дурнувата!
Перед цим відчинились двері квартири навпроти, і на сходову клітку вийшов дід.
– Романа шукаєте? – запитав він, стоячи спиною і замикаючи двері своєї квартири.
– Так, – відповіла Таня, виходячи з коридору.
– Зранку він був біля магазину, ще тверезий, машину розвантажував. Ви з поліції? – Дід повернувся до неї.
– Ні, я його давня приятелька.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу