Анастасія Вінник - Коли повертається веселка

Синові Таня нічого не сказала. Лягаючи в лікарню, вона зателефонувала і повідомила, що їде у відрядження, залишила йому на столі в кухні гроші й попросила поливати квіти. А якщо він хоче, то може пожити вдома, поки її не буде. І все. Він їй не дзвонив, він узагалі їй рідко дзвонив. Після третьої процедури її душа нестерпно боліла, і вона спитала сина, чому він їй не телефонує. Адже він може не помітити, як вона помре… «Якщо ти помреш, мене повідомлять», – без злості сказав Дмитро.

А може, їй здалося, що без злості?

Від хіміотерапії випало волосся, Таня схудла і постаріла. Правда, вона купила хорошу перуку. Штучне волосся здавалося настільки природним, що всі в один голос казали: «Класно, що змінила зачіску, тобі пасує». На роботі ніхто не знав про Тетянині проблеми, адже лікарняних вона не брала й усі матеріали надсилала електронною поштою вчасно. А коли вже дуже цікавились, чому вона не приходить на роботу, відповідала, що в неї болить спина. Хтось пропонував купити продукти, провідати, але вона була категорично проти і завжди відмовляла, деколи навіть достатньо різко. Вона добре знала, що чужих у своє приватне життя пускати не можна. У її житті є тільки вона і син, і більше нікого. Варто тільки когось впустити – і люди лізуть, як вірус грипу, їм треба знати все, навіть де ти ховаєш засушену гвоздику, подаровану однокласником на випускному вечорі.

Щоб приховати хворобливий, землистий колір шкіри, Таня наносила макіяж. А як його міг зробити той, хто не бачить колір? Так ставалося, що чоловіки намагались познайомитись із нею на вулиці, чого раніше не бувало. Вона їла багато айви, адже казали, що айва підвищує імунітет, обережно водила автівку і швидко адаптувалась до світлофора без кольорів. Вона боролась як могла за право жити.

Таня навчилася контролювати свої думки. Завжди усміхалась, читала тільки захопливі книжки, дивилась комедії, писала позитивні статті і одного ранку відчула, що стала здоровою, незважаючи на те, що кольори навколишнього світу так і залишались для неї сірими.

Мабуть, її змучена душа потребувала такої самоомани, і десь усередині себе Таня вже чекала на травневі зливи, відчуваючи, що саме в травні все закінчиться.

І ось до травня залишилось якихось десять днів. Невже чуття не підвело? У травні все скінчиться?

Таня сіла в авто і увімкнула ноутбук. Знайшла телефонну книжку, де ще були сховані старі телефони. Їй треба було зв’язатись із Жовтоводськом…

– Альо!

– Доброго дня, а можна Романа до телефону?

– Кого?

– Романа…

– Ах ти ж, сучко! Ти до кого дзвониш? Ти до його дружини дзвониш! Щоб тобі світа Божого…

Таня завершила свій дзвінок. Наступний дзвінок був до головного редактора.

– Михайле, мене сьогодні не буде на нараді, і через скайп не зможу вийти на зв’язок, мені треба терміново поїхати. Я повернуся за кілька днів.

– Їдь, якщо треба.

– Дякую.

– Будь обережна. Дзвонив один навіжений, сказав, що вороги крокодила Гени – його особисті вороги.

Таня забігла додому на п’ятнадцять хвилин. Накинула плащ, узяла гроші, банківські картки, грубий зошит із потертою обкладинкою – і в аеропорт. Літак здійнявся в небо, узявши курс на Київ. Таня раптом подумала: коли вперше дізналась про свою хворобу, то знала, що буде жити, настільки була впевнена в цьому, наче хтось прошепотів їй це на вухо. Що ж не так зараз? Чому вона не бореться за життя? Чому летить у цьому літаку? Чому саме тепер час зробити те, про що вона думала стільки років? Чому?

Тому що далі вже нікуди відкладати.

Біля аеропорту «Бориспіль» Таня взяла авто на прокат. Вона вибрала машину жовтого кольору, принаймні так було написано у квитанції.

– По дорозі в Жовтоводськ, одразу за кільцевою дорогою, є заправка, – сказав працівник прокату, – там хороший дев’яносто п’ятий бензин.

За півтори години Таня доїхала до Жовтоводська, куди останнім часом їй дуже хотілося повернутися незважаючи на те, що повертатись не було до кого. Незважаючи на те, що безжальні міські щелепи перемололи й виплюнули її, не залишивши шансу на повернення.

Не тільки її спіткала тяжка доля провінційних звичаїв. Тут ховали злегка хворого і називали коханцями тих, хто лише усміхався одне одному, змішували з багном слабкого і вихваляли брехуна. Тут жили плітки та інтриги, а якщо хтось намагався боротися з ними – Жовтоводськ роззявляв свою чорну пащу.

Було тут і щось хороше. У Жовтоводську залишився хлопчик Василько, який любив її мовчазною та безкорисною любов’ю. Він був огрядним та незграбним, у класі всі з нього глузували: «Я найтовстіший і найбільший, я найбільший Тетянин друг!» На випускному вечорі він, як і всі, отримав атестат і три гвоздики. Він спустився зі сцени, підійшов до Тані і поклав квіти їй на коліна. А потім вийшов із залу.