Татьяна Лебедева - Бандерівка

— Я впізнав голос. Таких галасливих ще не зустрічав.

— Я тепер як Баба Яга, кістяна нога, — продовжувала вона. — Пересуваюсь не більш ніж на п’ятнадцять метрів.

— Можу покатати тебе навколо дома на візку з супермаркету.

— Усе, домовились! Чекаю свій лімузин увечері!

Сьогодні їй вдалось намалювати рожевого фламінго, який стояв на одній нозі у воді. Щоправда, він був не зовсім схожий на птаха, швидше, на пухнасту рожеву “двійку” в зошиті, де контрольну залило фарбами. Але Богдана була задоволена. Вона поставила картину підсихати на вікно, і кожного разу, проходячи повз, дивилась на неї, нібито бачила вперше.

Саша подзвонив о пів на восьму. Богдана саме розчісувала перед дзеркалом своє довге темне волосся. Їй було важко мити його,стоячи на одній нозі, схилившись над ванною. “Ох, як накачаю за півтора місяці ногу, то вона стане вдвоє ширше забинтованої каліки”, — сміялась вона. Ще шкіра під гіпсом несамовито свербіла, Богдана прилаштувала маленький довгий тонкий пензлик, який просувала у вузький проміжок між ногою та шиною і там ворушила ним. Свербіж не припинявся, але було приємно. Зараз цим пензликом вона заколола волосся в об'ємний пучок на маківці, як справжня художниця.

Саша прийшов у гості з авоською апельсинів та солодощів.

— Не треба було! Ти що! У мене тут все є! — прокричала Богдана замість привітання.

— Дівчина-сирена! Та не та, що заманює солодким голосом моряків.

— Ха-ха, я скоріш випроваджу, ніж заманю!

— Ну я ж і кажу.

Богдана кинула з собою в сумку солодощі, і вони спустились ліфтом на перший поверх.

— Тобі допомогти?

— Ні, у мене є милиці, два моїх вірних друга й рятівника на найближчий час. Якщо все у нас затягнеться, то я можу в них ще й закохатись! У двох одночасно.

Це були перші теплі вечори. Весна в цьому році примусила на себе чекати. У кінці березня раптово розігралася завірюха, і за ніч місто замело снігом на метр. Аномальні лютневі морози тримались до середини квітня. На травневі свята все ще можна було побачити десь у тіні дерев або під стінами будинків замети снігу, що не розтали . А тепер, нарешті, було тепло.

Сонце потихеньку сідало, його золоті відблиски сковзали по висотках і верхівках дерев, а денна млосність ніяк не розчинялась у вечірній прохолоді. Вони повільно йшли уздовж будинків. Богдана була в легкій шифоновій сукні з етнічним малюнком і трикотажній кофтинці. Вона здавалась такою тоненькою й легкою, що, що якби не загіпсована нога, її підхопив би та й поніс найменший вітерець. Саша непомітно милувався її довгими руками та ногами. Раптово маленька собачка загавкала на них і одразу ж відскочила під ноги своїй хазяйці. Дівчина цикнула на неї та посміхнулась Богдані й Саші.

— Гей, малюк, камон! Іди сюди! — Богдана протягнула руки до шпіца. — Такий смішний, як китайська м'яка іграшка!

— Я нещодавно познайомився з лабрадором-ретрівером. На нього стрибнув хлопчик з дерева, довелось везти його в лікарню. Лабрадора, звісно, — і Саша знову розповів історію про татуювальника і його собаку, яка трапилась з ним на вихідних.

— Я хочу татуювання! І ретрівера хочу побачити, — схаменулась Богдана.

— Я відвезу тебе до нього, коли гіпс знімуть.

— Потім знову часу не вистачить! Зараз потрібно!

— Терпіння , одже, не твій коник ... зрозуміло!

— Я взагалі намагаюсь нічого не відкладати. Нащо? Все одно станеться не так, як ми плануємо. Можливо, через півроку-рік все довкола зміниться так, що й впізнати не можна буде. Якщо я, звісно, не розіб'юся, стрибаючи з мотузкою з моста. Я люблю отримувати емоції. А емоції — це тут і зараз.

Саша тільки усміхнувся.

— Твоя улюблена погода? — запитав він.

— Сонце з дощем.

— Улюблений напій?

— Кава. Ми граємо в бліц-опитування?

— А чому б не дізнатись більше один про одного?

— Отже твій улюблений фільм?

— Можливо, — трохи поміркувавши, він відповів, — “Список Шиндлера”. А твій?

— “Доні Дарко”.

— Дивно. Хочу тобі сказати, що ми з тобою повні протилежності!

— Ха! І тобі для цього знадобився бліц? Я це зрозуміла відразу після першої нашої зустрічі. Отже, ти взагалі не вживаєш каву?

— Вкрай рідко. Переважно чай.

Вже смеркло, коли вони дісталися будинку в якому вона мешкала. Біля під'їзду знову пахло бузком. Настав час прощатися.

— Ти так і не покатав мене, пройдисвіт!

— Стрибай-но! — Він повернувся до неї спиною.

— А милиці?

— Кидай! Потім заберу!

І він побіг з нею вверх сходами.