Татьяна Лебедева - Бандерівка

— Забув, який поверх?

— Шістнадцятий!

— Тут усього шість.

— Тоді третій.

Його серце калатало часто й гучно, пульсуючи у вухах, опановуючи його солодкою знемогою.

* * *

Суботній ранок дуже повільно заповнював вулиці людьми. Місто відпочивало з південною безтурботністю, простираючи свої площі й проспекти до травневого сонця. Такої миті Київ здавався провінційним. Трамвай повільно плинув поміж подекуди розкиданих яскраво-зелених лип та видзвонюючи під'їжджав до наступної зупинки. Дорога навколо рейок розбилась після незліченних підборів, туфель, чоботів, черевиків, і тепер колишній асфальт, являв собою сіро-жовтий пісок, додаючи ще більше згадок про південь і море. Сонячні зайчики виблискували на припухлих обличчях киянок без макіяжу. Кондуктор голосно повідомляв назви зупинок. Саша їхав Подолом — одним із найстаріших районів міста. Богдана весело й легко випурхнула з під'їзду, незважаючи на зламану ногу. Гіпс у неї був розмальований широкими штрихами масляних фарб. Яскраві жовті, червоні, сині закарлючки, як на плакатах авангардистів, миттю розвіяли млявий настрій.

— Несу мистецтво в маси , — посміхнулась Богдана.

Вони сіли в маршрутку та вже за двадцять хвилин були біля салону Blackhouse. У напів-підвальном приміщенні не було вікон і працював кондиціонер. Літній ранок не потрапляв сюди. Тут завжди панувала напівтемрява й прохолода.

Сьогодні в салоні Вася був не один. За стійкою стояв високий брутальний брюнет у чорній майці. Він робив коктейлі.

— Привіт, старий! — крикнув Вася.

Саша зрозумів, що це було призначено йому.

— Привіт! — відгукнувся він, пропускаючи Богдану вперед. — Дивись, яка клієнтка завітала до тебе!

— Дуже добре! Випийте поки що-небудь, я зараз підійду.

— Костя, — назвався парубок за стійкою.

— Саша і ...

— Богдана, — випередила вона його й протягнула для привітання руку.

Костя потиснув її.

— Редбул, абсент? Дівчині можу запропонувати кави.

— О, яка у вас крута кавоварка! — вигукнула Богдана. — А лате зробити можеш?

— Професійна італійська, — усміхнувся Костя. — Звісно, можу. Кращу каву для неї купляємо.

Підійшов Вася.

— А ти спробуй мій абсент! — він привітався за руку з Сашком. — Сам робив!

Він налив по п'ятдесят. Саша обережно випив.

— Харлею, йди-но подивись, хто прийшов! — Вася присвиснув. На голос з глибини приміщення важкою ходою до них попрямував великий бежевий собака з блискучою шерстю. Він оглянув усіх присутніх розумними очима й зупинився на Саші. Невже згадав?

— Так-так, йди привітайся! — кивнув йому Вася.

Харлей сів перед Сашею і протягнув йому лапу.

— Все розуміє?

— Ще б пак!

— Він вже одужав? Який гарний! Сподіваюсь, ми потоваришуємо, бачиш, я така ж поранена, як і ти, — Богдана показала ретріверу свою загіпсовану ногу.

Вона протягнула до собаки руки. Але пес дивився на неї з підозрою.

— Ну ж бо! Я тебе не ображу!

— Ось так все і починається, — посміхнувся Вася.

Тим часом лабрадор підійшов до Богдани й почав обнюхувати її долоні. Богдана виглядала надто крихкою і беззахисною поряд з великим собакою. Важкі м'які лапи лягли їй на коліна. Вона занурилась у шерсть тоненькими пальчиками. Дівчина й собака дивились один одному в очі. Харлей все ще намагався протидіяти, виглядати серйозним. Але вже було пізно.

— Три дні сумний лежав, не вставав. Я навіть почав турбуватися, — сказав Вася. — Думав викликати іншого ветеринара. Почав хвилюватися, що все вже, давай, до побачення. Але, вранці якось прокидаюсь, а він стоїть у стійки й піцу мою вчорашню доїдає. Одужав!

— Та це я йому джину налив. Ти ж лікувати ні хріна не вмієш! — вставив Костя.

— Усе, бевзень , з цього дня до собаки мого більше не підійдеш!

— Побачимо ще, хто до кого бігти буде!

Костя оголив великі зуби.

— Я взагалі-то не бармен тут, — сказав він Богдані. — Малюю ескізи для цього грубіяна. А так займаюсь одежею: прінти для футболок, дизайнерські речі, сумки.

— Як цікаво! А де можна роздивитись?

— Так, у нас є сайт, — Костя дістав з кішені телефон і відкрив фотографії.

Долоні Богдани були теплими й приємно пахли, Харлей облизував їх кожного разу, як вони вертались від його вуха назад до носу. І Костю, і Васю, і собаку, здавалось, об'єднувало одне: великі й суворі на вигляд, вони були м'якими зсередини і швидко відкликались на посмішку.

У салон зайшли люди і, звикаючи до півтемряви після яскравого сонця, довго вдивлялися вглиб студії.