Юрій Андрухович - 100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки

Дівчинка якомога швидше виходить заміж, за першого-ліпшого, він виявляється не таким уже й поганим, робить надійні рами для натюрмортів, накопичує побутову техніку.

Хлопчик багато часу проводить невідомо де, невідомо з ким, не приходить ночувати, встряє у бійки, колекціонує ножі, не вміє дивитись в очі, говорить, опустивши голову, ковтає половину звуків.

Років десять брат і сестра уникають батьків і одне одного. Мама вже в інвалідному кріслі, батько не припиняє її бити. Сестра тихо живе зі своїм чоловіком, вони їздять на пікніки і на море, проводять час зі спільними друзями, накопичують побутову техніку. Брат експериментує з наркотиками і алкоголем, ніяк не може знайти роботу, кілька разів потрапляє в аварії на мотоциклі і раз зривається з балкона дев’ятого поверху. Попри це йому вдається одружитись: дружина балакуча і гарна, у неї свої травми і причини такого шлюбу. Тим не менше, вони видаються хорошою парою, і їм добре разом.

Несподівано, так і не заговоривши, помирає мама. Сестра виганяє чоловіка, за допомогою адвоката відібравши у нього всю їхню спільно нажиту побутову техніку. Батько тяжко побивається, днями й ночами плаче, перебирає фотографії, возить квіти на цвинтар, ходить до священика.

Сестра бере батька жити до себе. Тоді виганяє братову дружину і бере до себе жити ще й брата.

«Зараз ми повинні триматися разом. Ми одна сім’я… Тільки разом ми виживемо», — повторює сестра своє заклинання. Вони разом перебирають фотографії, колекціонують ножі і побутову техніку. І хто їх за це засудить?

А ось, скажімо, ще любовна історія з життя. Я півтора року не їла м’яса. Коли ж із задоволенням до нього повернулась, червона риба (точніше, сьомга) мені помстилась, виявившись несвіжою. Я три дні пролежала в реанімації, і навколо мене кружляли десятки переляканих лікарів. Перелякані лікарі — ось вам доказ чиєїсь пристрасної, власницької любові.

Ну що ж, здається, мені вдалося схематично зобразити всю необов’язковість та натягнутість будь-яких розмов про любов. Хоча перерахувати всі можливі письменницькі ходи не під силу нікому, ви ж розумієте.

І все ж таки — повторюсь — із особливим задоволенням я написала б текст, виводячи в ньому бездоганно логічну теорему чи формулу, з розрахунками, сталими величинами і графіками. Або хоча б невелику статтю про гормональні дисбаланси.

На жаль, ми уже з’ясували, що зробити це неможливо. Звідки візьметься логіка там, де всі дані — випадкові, а результату не існує?

Востаннє я їздила на велосипеді наприкінці весни минулого року. Ми, здається, насмажили кружальця кабачків, до яких на краплю майонезу і дрібку часнику чіплялися плястерки свіжих помідорів, і позав’язували на голови хустки. Готувались, як до серйозної виправи.

Стояла вже ненормальна літня спека, ми бадьоро зрізали навскоси березовий гай, спотикаючись об нарости коренів, оминули блакитний корпус санаторію «Україна», виїхали за Ворзель, в’їхали в Рубежівку, повз церкву, бар, школу із забитими навхрест вікнами і дверима — і далі опинилися на вузькій піщаній стежці посеред поля. На небі ні хмаринки, шкварить сонце, шовкова хустка кожних кілька хвилин зіслизає з волосся і птахою спурхує до фантомних гнізд у пшениці. Шини тяжко грузнуть у піску, рівновагу тримати майже неможливо, їзда вимагає максимального напруження м’язів, ми залишаємо по собі сліди гігантських колорадських жуків — і все одно доводиться час від часу вести ровер поруч, бо колеса розвертаються у протилежні боки і ліниво запорпуються в розпечений пісок.

Ми обливаємось потом, на обрії видно одне-єдине покручене дерево в ореолі напівпрозорого мерехтіння розплавленого повітря. «Це Індія, це справжня Індія», — не втомлюючись повторює Андрій, хоча на Індію не видно навіть натяку.

До химерного металевого бряжчання і туркотіння несподівано додаються ще й візуальні ефекти: гігантські водянідуги, що крають небо на нерівні площини. Новий вигадливий злам стежки — і раптом на полі виростають залізні дракони, кожен завбільшки з добрячого слона (ось вам Індія, прошу), рухомі напівзаіржавілі конструкції, які повільно випростують крила, риплять суглобами і, повертаючи голови плазунів на довгих вигнутих шиях, вивергають потоки води. Тут росте картопля, це піддослідні землі Інституту картоплярства, вони не можуть допускати надмірних тріщин у ґрунті та спаленого листя.

Збурюючи пісок на кількадесят метрів і розповсюджуючи смердючі клуби чорних вихлопів, стежкою проповзає саморобна баржа, перевантажена мовчазними й нерухомими селянами. Вони дивляться на нас не кліпаючи, без злості, ніби не бачать — і водночас дуже пильно, просвердлюючи наскрізь.