Ганна Рось - Звитяга, слава і любов

– Зараз, козаче, допоможу тобі, вставай, сідай на підводу, – сказала Марічка і стала тягнути козака.

Посадивши його на підводу, вона пішла далі. Стільки трупів Марічка не бачила раніше. Сонце гріло голову, хоча вона одягла хустку. З незвички трохи нудило. Марічка посадила на підводу іще пораненого жовніра [8] Жовнір – солдат польської армії. , зовсім молодого. Біля гаю вона знайшла ще одного пораненого козака з їх хутору. Марічка постійно вдивлялася в обличчя убитих і поранених, боячись знайти свого брата Павла. Пройшовши ще метрів десять, дівчина побачила обезголовленого польського офіцера. В голові її помутніло, і вона втратила свідомість. Лежачи на траві, прийшовши до тями і відкривши очі, Марічка побачила перед собою обличчя польського шляхтича, прямо точнісінько, як у того, котрий їй приходив уві сні. Марічка встала і підійшла до нього. Він ледь дихав. На спині у нього була глибока рана від шаблі, не рахуючи безлічі ран на грудях. Дівчина зупинила кров із рани на спині і побачила, що удар шаблею прийшовся іще і на шию. Голова шляхтича вціліла завдяки металевому шолому. Змастивши рани, вона потягнула непритомного драгуна до воза.

– Ух, важкий, – Марічка ніяк не могла затягти його на візок.

– Позвол мі помоч, пані, – звернувся до неї поранений поляк.

– Допоможи, – сказала Марічка, – і сам сідай на підводу.

Немолодий жовнір допоміг підняти драгуна і сів поруч з ним.

Вечоріло, Марічка прийшла з підводою поранених до місця, де жінки домовилися зібратися, щоб рушити у зворотний шлях. Усі вже були в зборі, Микола вивів коней на випас в низину, де була густа трава. Дядько Іван клопотав біля вогнища, а баба Одарка вже кидала пшоно в похідний куліш.

– Скільки у тебе поранених, Марійка? – запитала бабуся.

– Восьмеро, один сильно важкий, – відповіла Марічка.

– Зараз рани почистимо, відпочинемо, коні попасуться, а завтра рано-раненько рушимо додому. Поранених усіх розібрали, я бачила тут жінки з підводами ходили з Яблунівки, Кам'янки, Березняків, – сказала Гликерія.

– А Пашка знайшовся? – запитала Марічка у матері.

– Він сам мене знайшов, – відповіла Гликерія, – цілий, неушкоджений, слава Богу. Пішли, подивимось твоїх поранених.

Гликерія, Явдоха і Марічка пішли до підводи. Хтось з поранених стогнав. Сплячий поранений козак, котрого Марічка знайшла першим, відкрив очі.

– От дівка, одних поляків понаходила, – засміялася Явдоха. – Двоє козаків, шестеро поляків.

– Зараз усіх лікувати будемо, потерпіть милі, – сказала Гликерія, – хто може встати, йдіть до вогнища зараз і нагодуємо вас, а що ж ти, соколе, блідий такий, ледь живий.

– Він, мамо, багато крові втратив, рана на спині глибока, я кров зупинила, – Марічка підклала сіна під голову драгуна.

– Красунчик, але не видужає, марний клопіт, треба його залишити, не доїде, – зауважила Явдоха.

– Не каркай, будемо виходжувати, – обірвала її Гликерія, – не таких на ноги підіймали.

– Ну, ну, лікуйте, – Явдоха обняла пораненого в ногу козака і допомогла йому дійти до вогнища.

– Микола тільки на випас коней повів, а вона вже козака обнімає, непостійна ти, Явдоха, дівка, – пожартував дядько Іван.

– А що мені, я молода, а хлопців – чимало, хочеш козака вибирай, хочеш жовніра. Он Марічка собі драгуна пригледіла, лежить на підводі весь білий, ледь живий.

– Зараз він не ворог, Явдоха, він зараз повержений ворог, значить, будемо його лікувати за законами військового часу, як військовополоненого, – заключив дядько Іван. – Сідай, хлопець, сідай зручно на кожух, зараз тобі жінки рани намажуть. Лікувати. Розумієш?

– Джьенкуе [9] Дякую. , – відповів на запрошення жовнір, сідаючи, – ай! – закричав він від несподіванки.

До нього підійшла Василина:

– А ну, покажи рану, – вона розірвала штанину, – так, осколок в нозі, операцію тобі будемо робити, терпи поки, як звуть тебе? – запитала вона молоденького жовніра. – Твоє ім’я?

– Мам на ім’є Радзимиш, – відповів жовнір.

– Скільки ж тобі років? Лят скільки? – запитав дядько Іван.

– Мам дваджьешьчя лят [10] 20 років. , – поляк показав двічі обидві долоні.

– Двадцять, який молодий, – сказала Одарка, – а моєму Олесю буде тридцять, а серце матері болить.

– Що ж з тобою робити? – запитала Василина хлопця. – Зараз самий раз операцію робити, сонце сідає, муха спати відлітає.

– Ось тобі й маєш, ось і поїли кулешу, – жалкував дядько Іван.