Ганна Рось - Звитяга, слава і любов

– Марічка, здорова була! – крикнув Трохим, поправляючи золоті пасма волосся. – Куди йдеш?

– Здоровенькі були козаки, – посміхнулась Марічка, – доброго здоров'я, дід Яким.

– І тобі не хворіти. Ти би мені, Марічка, якесь розтирання дала для кісток, – попросив дід Яким.

– Приходьте, дідусь, сьогодні на суп з галушками, мати варить, я вам і розтирання дам, – запрошувала Марічка.

– Ой, спасибі, тобі, молодиця, уважила діда, прийду, обов'язково прийду.

– Як там Остап Шмат себе почуває? – спросив Пахом.

– Витримає, рана неглибока, вилікуємо, – посміхнулася Марічка, – дайте часу.

– А Кіндрат Тримбач як? – пригадав Пахом свого наставника та побратима.

– У Кіндрата гірше справи. Нога до кістки розрубана. Кажу йому полежати, а він в бій рветься, говорить, як там хлопці без мене обійдуться? – шкодувала Марічка.

– Так, Кіндратка такий, бойовий хлопець, зане [5] Зане – тому що. норовистий, що скакун, – підмітив дід.

Марічка поглянула на Данилу та, піймавши на собі його зосереджений погляд, посміхнулась.

– Марічка, а дозволиш тобі відра до хати віднести? – запитав Пахом. – А то ми тобі швидко проводжатого знайдемо, – засміялися козаки.

– Спасибі, нехай вас тут дідусь трошки навчить уму-розуму, а я сама донесу як-небудь.

Набравши в колодязі води, Марічка пішла. Дійшовши до тину, вона обернулася, почувши, як заспівали козаки: «Славно бились з ворогом козаки в поході, ходить слава по землі, чутка йде в народі». Данило Горицвіт, взявши шаблю у друга, спритно рубав двома шаблями. Марічка посміхнулась та пішла по стежці, тихенько наспівуючи: «Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся».

Данило повернув шаблю Пахому.

– Данило, не переживай ти так, – сказав Пахом, беручи шаблю.

– Ото таку дівку ще заслужити треба, – зауважив дід. – Козачка, вся в батька. Тихон Лобода лихий козак!

– Ага, Марічка минулого літа з братом Павлом наввипередки скакала, трохи коней не загнали, а вона йому не поступилась, – захоплено розповідав Трохим Лисиця.

– Такій дівці справжній козак потрібен, сокіл сизокрилий, – подивився в небо дід Яким.

– Заради Марічки я осавулом стану! – в запалі сказав Данило.

– О, осавулом він стане! Та щоб осавулом стати треба попотіти добре, скільки верст проскакати, скільки ночей недоспати, скільки пороху понюхати, скільки ворогів порубати! А ви що? Тільки навчились шашкою розсікати, вже – осавулом стане, – махнув рукою дід Яким.

– Не кажи дід, ми вже пройшли іспит, – замітив Трохим, махнувши шаблею. – Моя бабуся говорить: йди вгору й будеш на висоті.

– Що ви там пройшли, то ж під Жовтими Водами репетиція була, якби реєстрові козаки, котрі були на службі у Речі Посполитої, не стали на бік Богдана Хмельницького, то не була би легкою ваша перемога, багато би крові пролилося. Ну ж бо, Пахомка, бери шаблю. Пісню заспі-вуй! – командував дід.

– Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся, – затягнув Трохим.

– Лях [6] Лях – поляк (устар.) ошуюю, – кричав дід, – іще ззаду підступають, махай, махай, руби ворога! Так, так, молодець!

Гликерія помішувала в казанку галушки та пробувала на сіль. Їй ще не було і сорока. Струнка, чорнобрива, з густим русявим волоссям під яскравою квітчастою хусткою, вона була просто красуня. На шиї у неї було три ряди намиста з червоного скла, а ще нитка з сонячного бурштину, котру їй подарував на заручинах її наречений, тепер вже сотник Тихон Лобода.

Гликерія сполоснула руки після муки та почала різати зелену цибульку, зірвану з грядки.

– Зараз вже суп буде готовий, поїж, Марічка, а потім підеш в балку, – умовляла Гликерія дочку.

– Він ще гарячий, я зараз не хочу. Я на суп діда Якима запросила, якщо прийде, нагодуйте його і дайте йому це розтирання, – попросила Марічка.

– Дам, дочка. Дід Яким добрий козак! А як він твою бабусю любив. Стільки битв пройшов дід Яким, скільки поранений був, а ось, Бог послав такий довгий вік, а мати моя, Уляна, молодою загинула, царство їй небесне, – перехрестилась на ікони Гликерія. – Марічка, ти довго не ходи, скоріше повертайся.

– Наберу збору і повернуся. Багато поранених козаків, та ще й ляхів полонених, багато трав треба, – зітхнула дочка.

– Ти усіх лікуєш, і наших, і полонених, добра твоя душа.

– Вони ж хворі, немічні, собаку й ту жаль, а то людина, – міркувала Марічка.

– Якби вони так само вважали, то і не було би цієї війни, – зітхнула Гликерія.