Ганна Рось - Звитяга, слава і любов

Марічка взяла корзину і вийшла на подвір'я. Вона подивилась на небо. Воно було яскраво-блакитним з білосніжними, схожими на розкидані пластівці хмарками. Марічка пішла за хутір, де починалась балка, яка вела до гаю. Через балку тік струмок, тому в низині приживалися вологолюбні рослини, а ті, котрим не треба було багато вологи, селилися вище. Дівчина часто ходила сюди збирати лікувальні трави, котрими рясно обдаровувала земля. «Ось деревій, овечий язичок, нарву, стане в нагоді від кровотеч й для загоєння ран», – Марічка зірвала оберемок зелених ніжних листочків і поклала в корзину. «Кропива, йди сюди, ух, пекуча, соком будемо рани лікувати», – сказала дівчина, акуратно обриваючи листочки з гілки.

Ступаючи по стежинці, вона побачила попереду себе молоденьку голубку.

– А ти що на стежці сіла, вчишся літати? – вона присіла коло голубки і піднесла до неї свою руку.

Голубка налякалася, змахнула крилами і злетіла, відлетівши метри на два.

– Вчись, вчись, мамка твоя, мабуть, спостерігає з гілки, переживає. Лети голубка сизокрила.

Голубка сиділа в траві й поглядала на дівчину.

– Сонечко сідає, ти лети в гніздечко, сиза голубиця, лагідне сердечко. Де ж ти заблукала, зачекався милий, він тебе кохає, голуб сизокрилий, – заспівала Марічка.

Голубка змахнула крилами і злетіла на гілку квітучої калини. Дівчина засміялась і продовжила:

– Я не забарилась, діток годувала, щоб вони заснули, їм пісні співала. А як сонце встане, їх навчи літати, а іще гніздечко собі будувати. І як сонце сіло, – продовжувала Марічка, – вийшов місяць сивий, обіймав голубку голуб сизокрилий. Відпочинь в гніздечку, прокидатись рано, ти моя голубка, ти моя кохана.

Марічка зупинилася, помітивши неподалік від струмка пагони польового хвоща.

– Хвощик, незамінний помічник при лікуванні гнійних ран, лізь в корзину.

Дівчина направлялась в сторону гаю, за яким був невеликий ялинник. Тут Марічка побачила бабу Одарку, теж травницю, яка лікувала поранених бійців.

– Доброго здоров’я, баба Одарка, – привітала дівчина.

– Здорова була, Марічка, теж трави збираєш? – запитала бабуся.

– Вирішила поповнити запаси, багато поранених. Ви медуниці нарвали?

– Так, медунка помічниця, що загоює рани, йди, тут її ціла галявина, і подорожник там.

– Дякую, баба Одарка, піду, нарву. Я йду в ялинник за живицею.

– А я не дійшла до ялинника, та і банку я не взяла, – відповіла бабуся.

– Так я наберу, поділюся з вами, – запропонувала дівчина.

– Спасибі, я не відмовлюся, коли принесеш. Ну, бувай, – попрощалася бабуся.

– Привіт Оксані, – крикнула Марічка.

– Передам, передам, – відгукнулася бабуся.

Оксана Гримчук була дочкою її старшого сина, який загинув в тридцятому році, коли дівчинка ще не народилася.

Вечоріло. Марічка стелила постіль для сну. День видався важким – робила відвари, готувала присипки, віджимала сік, ходила до лазарету лікувати поранених козаків та полонених. Козаки, хто вже оклигався від ран, невпинно шуткували з нею, хвалили, а деякі, мовчки, захоплено поглядали в її бік.

Марічка розчісувала волосся і, згадуючи жарти козаків, посміхалась. Впоравшись з розчісуванням, вона відкрила віконце, вдихнула ароматне вечірнє повітря, повне запахів квітів, скошеної трави, і почула спів солов'я. Таке затяжне «фюиюи-юиюи», а потім «пуль-пуль-пуль-пуль».

Марічка дивилась на зірки, слухала солов'їну пісню і згадувала зустріч у колодязя з дідом Якимом та козаками. Вона бачила, як Данило Горицвіт дивиться на неї, як ніяковіє, відводить погляд. Він, звичайно, сміливий козак, але серце її поки мовчить.

Закривши вікно, Марічка лягла в ліжко і ніби провалилась. Глибокий сон поглинув її свідомість.

Снилося їй поле, лугові квіти, метелики, що перелітають з квітки на квітку, аромат літа, який зачаровував та п'янив. У неї віночок на голові, вишита маками сорочка, а поруч з нею мужній красень в білій сорочці з тонкого льону. Вони тримаються за руки, біжать по полю, сміються, кружаться, знову сміються. Сонце ніжно гладить її по волоссю, а потім красень проводить долонею по її щоці. Вона відчуває його ніжний, трепетний дотик і радість наповнює її душу. Несподівано коло голови пролітає чорний ворон і торкається крилом її волосся. Від несподіванки вона присіла, закрилася рукою.

Марічка металася на білих простирадлах, але сон не відпускав її зі своєї влади. Ворон, пролетів над головою, зробив круг і знову наближався до неї.