Аисс Виал - У полоні переконань

А тут чистий ангел …

Все круто обернулося. Як повестися? Що робити?

Адам згадав про недавній лист Діани, несподіваний, як грім серед ясного неба:

«Дорогі батько і кузен Адам! Я знаю, що не смію Вас так називати і благати після стількох років мовчання про допомогу. Однак смію сподіватися, що останнє прохання вмираючої не залишить Вас байдужими. Мені залишилося недовго, я відчуваю це. Я не шкодую про свій вибір, не дивлячись на те, що мені всі ці роки дуже Вас не вистачало. Адже не вийди я заміж за Деніза, не зазнала б справжнього кохання і не з'явилася б на світ наша дочка, моя Анжеліна. Анджеліні сімнадцять. Вона ні в чому не винна. Мені важко писати далі, моїх сил бракує. Я молю, не залиште її. Деніза Лур'є вже немає в живих, він не потурбує Вас більше ніколи, як і я … Окрім Вас, мені нема до кого звернутися.

08 березня 1885 р.

Діана Лур'є де Сент-Джон

Р.S. Людина, яка доставить листа, знає, де її знайти. Нехай Господь усіх Вас благословить»

Бідна Діана! Вона так і не дізналася, що він шукав її, готовий був навіть пробачити її вибір життєвого шляху і допомогти, що батько по суті, але не по крові (просто він удочерив її ще зовсім крихіткою) незабаром після її втечі помер від серцевого нападу. Причиною послужила звістка від найнятого детектива (таємно від Адама Дмеймс теж вів пошуки Діани), в якому, помилково, тепер це зрозуміло, було повідомлено, що Діана стала жертвою корабельної аварії.

Весь цей час Адам думав, що вона загинула, про існування її дочки ніхто і не підозрював.

***

До нового місця проживання своєї підопічної Адам, незважаючи на те, що не міг не залагодити кілька невідкладних справ, прибув раніше Анжеліни. З самого початку він вирішив до пори до часу не показувати дівчину суспільству і поселити у давньої знайомої Луїзи Дені, кращої подруги юності Діани, з якою у нього встановилися найтепліші стосунки. Володіння цією самою знайомої розпростерлися в двох милях від північних кордонів графства Сент-Джона. Частина будинку сімейства Дені була обплетена густою порослю плюща, до самих верхніх вікон.

Незважаючи на те, що будинок був старовинним, усередині він приводив усіх гостей в подив шикарними новими меблями, оксамитовими шторами більшістю в світлих тонах, величезною кількістю картин сучасних художників і багатьом іншим, вартим уваги і захоплення. Інтер'єр, хоч і був перенасичений великою кількістю предметів розкоші, здавався затишним, а кімнати – просторими і охайними. Одним словом, була помітна рука господині, яка живе на широку ногу.

– О, Адам, чому ти один? Дівчина не приїхала? Затялась, значить. О, як ти і передбачав! Вся в батька, – Не вгамовувалася Луїза, господиня будинку, простягаючи тому, що увійшов, обидві руки для привітання.

– Вона в дорозі, в моєму екіпажі, буде через декілька хвилин. І вона вся в матір. Вдачею, – виправив себе Адам, цілуючи її руки. – Я думаю, тобі буде з нею легко.

– А, чудово, так ти її вже бачив? – щебетала Луїза. – Пройдемо в їдальню, я накажу подати чаю. Ти зовсім промок! Знімай свій одяг, я велю просушити.

– Не варто. Я поспішаю: сьогодні закінчую будівництво нової верфі. Лише упевнюся, що дочка Діани на місці, – відповів Сент-Джон, підносячи змерзлі руки до добре розтопленого каміна.

– Софі буде дуже рада, вона чекає не дочекається її приїзду. Від хвилювання у неї почастішали напади астми, – зітхнувши, сказала господиня.

Софі була дочкою Луїзи. Дівчинці йшов сімнадцятий рік, однак відмінним здоров'ям вона не відрізнялася. Це було чарівне створіння, що вічно пустує і доставляє клопіт своєї матері. Батька не стало позаминулої зими, він доводився далеким родичем містерові Сент-Джону.

Луїза слила красунею, і становище вдови її влаштовувало, адже чоловік її був грубуватим, черствим чоловіком, поки не звернув уваги на неї Адам, про нього вона мріяла ще з юності, коли дружба з Діаною дозволяла бачити його досить часто. Дівочі мрії…

– Марі, – звернулася до прислужниці Луїза, – подивися як там Софі, потіш її новинами.

– Чому ти не супроводжуєш Анжеліну? Щось не так? – із занепокоєнням і підозрою в голосі запитала Луїза у Адама, радіючи, що вони залишилися, нарешті, одні.

– Можливо. За часом вона вже мала прибути, – ховаючи кишеньковий годинник, захвилювався Сент-Джон, – все ж я поїду назустріч.

Сент-Джон вже не чув, що говорила Луїза. Він швидко вийшов з вітальні, прямуючи без зупинки в стайню.