Дарина Гнатко - Проклята краса

Ганнуся знизала плечима.

— Мені її вереск не в диво.

— Та не скажи, такого ти, напевне, ще не чула, — загадково мовила Надія, виблискуючи тернистими очима своїми. — Голосила вона, що агроном їй зраджує, що вона йому не потрібна, а коли він огризнувся до неї, щоб не молола дурниць, вона закричала, мов несамовита: «А хто всю ніч кликав якусь Ганю?»

Промовивши останні слова, Карпенкова затихла, пильно, насмішкувато позираючи на розпашіле від спеки лице Ганнусі. Вона чекала, що та злякається, засоромиться, але дівчина тільки байдуже зиркнула на неї й запитала похмуро:

— І до чого ти все це мені розповідаєш?

— А хто ж у нас Ганна…

— Та по селу дівок з десяток набереться, не рахуючи молодиць, — сказала як відрізала Ганнуся, хоч самій зробилося водночас і страшно, і радісно. Он як, то він уже й у сні її бачить та гукає. — А ти б, Надько, замість того, щоб чужі та непотрібні сварки вислуховувати, краще б пильнувала свого Василя, а то Довбушиха його вкраде в тебе. — Надія кинула на неї злий погляд, потім поглянула туди, де виднілася синя сукня Настини Довбушихи, й, помітивши біля неї юнака, з яким зустрічалася, потемніла на лиці ще більше. Постоявши так якусь хвилю, вона кинула сапу й рішуче попрямувала туди, де заклята подружка крала її щастя.

Ганнуся похмурим поглядом подивилась їй у спину й схилилась знову над своїм рядком. Гребенка вже не було ніде видко, що зараз її навіть втішило. Чого-чого, а от пліток, та ще про себе, та ще таких глузливих, вона зовсім не полюбляла, і слова Надьки вразили її сильніше, ніж здавалось би. Дівчина раптом зрозуміла, що не її шкодуватиме подруга, а оту Галину, з якої всі глузували і якій водночас усі заздрили. Але якщо стане відомо, що агроном покохав її, Ганнусю Кравецьку, то вся нелюбов, що палала зараз до Галини, повернеться до неї, Ганнусі. А чи вартий він того, цей Гребенко?

Ганна вже й не знала, що думати.

— Узявся він на мою голову, — прошепотіла вона, знову виполюючи молоде бурякове бадилля й прислухаючись до свого серця. Але воно, серце, уперто мовчало, й Ганнуся облишила ці недоречні зараз думки, доки не дополола половину свого ряду. Додому вона потрапила майже о шостій вечора, вправно зістрибнувши біля свого двору з причепа великої машини та уникнувши зі сміхом жадібних рук Митька-водія, який не встиг вискочити із кабіни. Помахавши дівчатам, Ганнуся обернулася, підійшла до воріт й, узявшись за дерев’яну хвірточку, раптом відчула, як до спини хвилею холодної води діткнулося щось чуже, недобре та зле. Завмерла, і, вчепившись зимною рукою в старе дерево хвірточки, вона повільно обернулася й здригнулась усім тілом, наштовхнувшись поглядом на палаючі неприязним вогнем чорні очі.

Навпроти двору, на вузькій смужці стежки, що вела до городів, зловісною тінню стояла Галина Гребенко.

Вона стояла мовчки, але вся її постать, невисока на зріст та хворобливо худа, вдягнена у стареньку вицвілу ситцеву куцу сукенку, пов’язана темним фартухом, видавала внутрішню напругу та неприязнь, а очі… Зазирнувши в них, Ганнуся відчула, що Галина знає, знає якимось чином, що Павло саме її кликав серед ночі.

Ганнусі раптом зробилося ніяково, і вона опустила очі.

— Доброго вечора, Галю, — пробурмотіла, відчувши два протилежні та несхожі між собою почуття: переваги над цією убогою жінкою, чия сірість зовсім не личила Гребенку, і провини, що десь глибоко заворушилась у ній, за те, що приваблювала її чоловіка, відкидаючи думки про те, що й у Галини можуть бути почуття до нього, що ця занадто худорлява та галаслива жінка теж його кохає, можливо, навіть до божевілля.

Галина сяйнула у відповідь холодом очей.

— Доброго й тобі вечора, Ганнусю, — досить непривітно відгукнулася вона, й Ганнуся здригнулася від тону, котрим було названо її ім’я. Ой, знала, знала ця гостроноса Галька, що в неї, Ганнусю, зачмарено закохався її Павло. Знала й ненавиділа її за те, ой як ненавиділа. — Павла мого не бачила? — нібито й спокійним голосом запитала Галина, але Ганнусі раптом здалося, що та її ударила, ударила силою своєї ненависті.

Блакитні очі спалахнули у відповідь.

— На полі бачила твого Павла, — відповіла вона, уже не відчуваючи добрих почуттів до цієї жінки. Яка провина може бути перед злою павучихою, що он зиркає з такою ненавистю.

Гордовито поглянувши на притихлу Галину, Ганнуся обернулася й увійшла в двір з високо піднятою головою. Її босі ноги, запилені та втомлені після довгого дня, майже відразу ж потонули у м’якому шовкові трави, яку мама розсіяла по всьому обійсті. Пройшовши біля вибіленої стіни хати з вузькими прорізами вікон та синіми віконницями, вона штовхнула двері й голосно гукнула: