Після Різдвяного посту стала під вінець, увійшовши дружиною в убогу оселю родини Кравецьких, де, окрім Микити, жили ще його батьки та старший брат з дружиною та дітьми. Але щасливою себе не відчула. Життя в родині Кравецьких не було для неї безхмарним та щасливим. Свекор, Яків Харитонович, виявився людиною не дуже доброю, з важким характером, а свекруха, Оляна Йосипівна, хоч і була доброї вдачі, але на той час тяжко хворіла. Брат Микити з дружиною жили якось відокремлено. Залишалася в неї тільки одна втіха — кохання Микити. А ось зараз з’явилося ще й оце маленьке сонечко, Ганнуся, з темним чубчиком на голівці та прозорими, мов сльоза, блакитними оченятками, зовсім як у мами. І як би не важко було їй, наслухавшись за день гірких докорів від свекра та стогонів помираючої свекрухи, а схилиться над колискою, зазирне в оченята, чисті та прозорі, посміхнеться у відповідь на беззубу старечу посмішку, й робиться на серці світліше, мов сонцем зігріто та осяяно.
А Ганнуся росла й дедалі більше посміхалася, показуючи дві чарівні ямочки на гладеньких дитячих щічках, і щораз частіше тишу похмурої кравецької хати порушував дитячий сміх, який кришталевим дзвоником торкався вуха та проганяв геть смуток і тривогу, що, мов чорні тіні, зачаїлися по кутках. Дід Яків тільки хмурив густі, сиво-чорні брови, плював та цідив скрізь зуби:
— Тьху, пустунка дівка буде!
На що свекруха ледь чутно суперечила:
— Облиш, Якове, то з дитинчам янголи бавляться.
Дід Яків замовкав, презирливо стискав вуста, але не переставав хмуритися. Ганнусю він незлюбив відразу ж, і невідомо було, з якого то дива з’явилася в нього ота нелюбов до рідної своєї онуки. Проте Ярослава намагалася не звертати на те уваги, бо любила свою донечку понад усе.
Так минав день за днем, Ганнусі виповнився рік, коли тихо померла свекруха. А дід Яків, утративши дружину, зробився ще сварливішим, геть нестерпним. Брат Микити, Данило, з дружиною Глашкою через деякий час нарешті здійснили свою заповітну мрію. Дядько Глашки мав у місті будинок, дітей у нього не було, й після смерті дружини він покликав Глашку до себе, бо не хотів жити сам. З того часу вже Ярослава стала в хаті господинею й була б майже щасливою, аби тільки не невдоволення свекра та убогість, що придавила їх важким тягарем, дихаючи в спину смердючим подихом страху та розпачу.
А Ганнуся зростала, незважаючи на тяжкі часи, коли в країні панувала нова влада, ті самі червоні, що колись убили її бабу та діда, трьох дядьків, росла такою ж веселою та сміхотливою, якою була з самого свого народження. На бурчання завше невдоволеного діда вона тільки посміхалася, сяяла блакитними оченятами, не звертаючи уваги.
Ганнусі минуло одинадцять, коли Україну накрила чорна хмара голоду. Ярослава до того часу вже мала, окрім Ганнусі, ще трьох дітей, двох синів та доньку. Голод не пожалів їхню родину, віддавши смерті діда Якова та двох діток, середніх. Ярослава божеволіла, кожного дня встаючи лише з однією думкою — чим нагодувати діточок, які жадібно дивилися на неї своїми великими оченятами на схудлих личках. Вона ночами повзала в полі, збираючи гнилу пшеницю, терла її та смажила коржі. Дід помер, Микита подався до міста заробити яку копійчину, а Ярослава з дітьми залишилася. Не сміялася більше Ганнуся дзвінко, не співала безтурботно пісень, а тільки мовчки ходила по хаті, іноді притискаючись до Ярославиних колін і зазираючи матері в очі.
— Мамо, їсточки так хочеться, — тихо шепотіла вона, нестерпним болем торкаючись тими словами серця Ярослави, — але ж маленьким теж хочеться, правда?
— Справді, — затерплими вустами відповідала Ярослава й тихо молилася, аби пошвидше повернувся Микита. Як то боляче було для серця материнського спостерігати, як потроху згасають ясні оченята її кровинок, її діточок, як гаснуть ясні очі Ганнусі. Одного дня оченята сина Тараса та доньки Люби згасли назавжди, і для Ярослави головним тепер стало зберегти життя Ганнусі та найменшого Івасика. А Микити все не було. Щось допомагала тітка, але скоро вже й вона не мала чого дати. Ярослава трималася, падаючи з ніг від голоду, й у відповідь на її молитви прийшов Данило. Прийшов з цілим мішком наїдків. Зі сльозами на очах їла Ярослава маленький шматок хліба зі справжнього борошна, слухаючи про несподівану хворобу чоловіка, його біль за ними, про те, як намагався прийти додому, ледь тримаючись на ногах.
Так і вижили вони в ті страшні роки, спершу завдяки тому мішку Даниловому, а потім уже й Микита почав приносити додому харчі. Поступово на ясне личко Ганнусі повернулася та чарівна посмішка, що квітла на ньому з самого дитинства і була її вдачею.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу