Ірен Роздобудько - Ранковий прибиральник

— Я теж залишаю тебе, — сказала Марiя де Пiнта. — Незабаром лечу в Лондон до двоюрiдної сестри. Буду вступати в унiверситет. Грошi я маю… Хотiла заощадити на свiй будиночок та iншi дурницi для… життя. А тепер усе iнакше. Може, й на краще…

У її голосi бiльше не звучала надiя. З тiєї ночi, коли я припхався до неї з квiтами, нам стало простiше спiлкуватися. Ми розмовляли, як друзi.

— I ти, Бруте? — сказав я.

— Нiчого не поробиш, Майкле, — знизала плечима вона. — Тут мене задушать спогади про моє фiаско. На жаль… Жiнцi дуже нелегко змиритися з тим, що нею знехтували.

Вона вiдвернулась, i яскравий промiнь сонця м’яко окреслив її профiль, згладив рiзкуватi риси, позолотив довгi вiї та брови. Її високе чоло свiтилося, мов порцелянове. I я помiтив, що її темнi очi, як говорив Ед, мають дивний фiолетовий вiдтiнок…

— Ти дуже красива, Марiє, — сказав я. — В тебе буде будинок iз садом та басейном. I дуже гарний чоловiк. Такий, яким би мiг бути Ед.

— Так, так… Напевно… — неуважно промовила вона i помахала рукою Сiбiллi, яка пiдпливала до берега.

Ми ще випили. I знову мовчали. Говорити про те, яким славним хлопцем був Ед, не мало сенсу, — ми це й так знали. Я був вдячний дiвчатам, що вони не голосять i не прокручують знов i знов ту трагiчну ситуацiю, як мiсiс О’Тулл чи Аль Венетто. Менi захотiлося кiлька хвилин побути на самотi, я стрибнув у море, поплив, солона вода заливала моє обличчя. Потiм озирнувся. Побачив острiвець i фiгурки на березi — такi маленькi, нiбито дивився на них у польовий бiнокль. Начебто дуже здалеку — з гори чи з вiдстанi пташиного польоту. Вони залишалися по той бiк моря.

Я рано повернувся додому. Удень Еда вiдспiвували, але я не пiшов до церкви. Бракувало менi ще урни, наповненої тим, що ранiше було Едом… Якби я мав на це право, то розвiяв би прах над морем. Певен, Ед був би не проти. Але хто б мене послухав?

Мiсiс О’Тулл, як завжди, сидiла у своєму крiслi бiля порога. Нинi — в чорному капелюшку. В мiстi багато хто додав до свого одягу жалoбну деталь — нашийну хустку, косинку, капелюшок, стрiчечку. Тут усi знали один одного, усiм було шкода бiдолаху Еда, всi проклинали Кретьєна. Я по змозi пiдливав олiї у вогонь, пошепки переказуючи гiпотезу Еджiдiо. Тепер стариганевi доведеться денно i нощно пильнувати свої скарби!

— Хочете кави? — запитала мене господарка.

Але сьогоднi менi не хотiлося нi з ким розмовляти. Я подякував i вiдмовився, пославшись на втому й головний бiль. Зачинився в кiмнатi й лiг на лiжко, втупив погляд у стелю.

Минуло не так багато часу вiдтодi, коли я переступив порiг 713-го i коли познайомився з Еджiдiо. Подiї розвивалися надто стрiмко. Я виразно вiдчував, як гарячий Господнiй нiж крає залишки моєї долi, як вершкове масло. Iнодi так буває. Живеш — i нiчого не вiдбувається, а потiм раптом усе починає катастрофiчно змiнюватися. На спокiйнiй рiчковiй течiї виникають порiг за порогом, i вiдстанi мiж ними скорочуються. Тiльки тримайся!

Я вже говорив, що пiсля того випадку в морi перестав прислухатися до внутрiшнього голосу й уловлювати приховану суть подiй. Але зараз мене осяяла думка: через книжку з 713-го в мене почалось iнше життя. Я знайшов i втратив друга, я перестав боятися втратити роботу, тому що ця втрата була в найостаннiшому ряду пiсля безлiчi iнших, важливiших i значнiших.

За цi кiлька днiв я втратив дуже багато чого. Але ж i знайшов! Я схвильовано заходив по кiмнатi. Як я ранiше не допетрав? Навiщо менi потрiбна була ця гра в пiжмурки з гостею 713-го, якщо вiдразу було зрозумiло: знайди її й познайомся! Не будь iдiотом! Адже можна було вигадати сотню причин побачити її, заговорити, запросити куди-небудь. Вона б iз радiстю прийняла мої послуги — як опiкуна й гiда. Я мiг би показати їй тисячу цiкавих мiсць, не позначених у туристичному путiвнику. I все, усе, що я передумав за цi днi, я би мiг сказати, дивлячись їй у вiчi. Ми б говорили, як двоє випадкових попутникiв в одному купе, — про все, що не розповiдаєш навiть близькiй людинi. А може… А може, виявилось би, що ми справдi близькi люди. Але я б довiдався про це напевно, а не мучився, мов школяр перед iспитом.

Вирiшено! Завтра я з’явлюся ранiше, вона ще не встигне пiти. Я постукаю i ввiйду. Перед тим я знiму свою бiлу унiформу i сховаю її на другому ярусi вiзка. Вiзок узагалi залишу в коридорi!

Я запрошу її на снiданок у пiдвальчик «Каса Пiкола» — зазвичай туди не водять туристiв. Там кам’янi столики, чудовi вiтражi й божественний на смак кролик, фарширований прянощами й горiхами. Потiм ми попливемо на Ґозо, але не поромом, а в розмальованому човнику, який нагадує венецiанську гондолу. По дорозi ми будемо купатися, стрибаючи прямо з борту в прозору воду. Я покажу їй свiт риб i, можливо, розповiм про чорнооку акулу.