Ірен Роздобудько - Ранковий прибиральник

Я хотiв назад у льох — до Сергiя, до Дмитрика, до зими й заснiженого саду. Де я можу заховатися на цьому островi? Куди приткнутися?

Я ще бездумно поблукав по Асрi.

У дверях акуратних котеджiв стирчали ключi — заходь i бери, що хочеш. Але злодiїв тут не бачили й у страшних снах. Така ось дурня в усiй країнi…

Чому Вона не ночувала в готелi? У неї були важливi справи в iншому мiсцi… Втiм, мальтiйцi дуже стриманi у своїх емоцiях — завдяки впливовi культури англiйських колонiзаторiв — i не дозволяють собi зайвого щодо жiнок, якi сюди приїхали. Але ця була ЗВIДТIЛЯ — тобто вiдрiзнялася вiд будь-якої iншої iноземки. Щоправда, я давно не бачив своїх спiввiтчизникiв, а тим бiльше — спiввiтчизниць. I якщо менi доводилося про них згадувати, все частiше спливав якийсь збiрний образ — середнє мiж «кароокою та чорнобривою» натурницею пензля Брюллова i графiчним портретом Ласочки з книжки «Кола Брюньйон».

Американки були блiдi, як мiль, i дратували занадто рiзкою артикуляцiєю, француженки — особливо парижанки — це просто мiф, створений письменниками, голландки занадто широкоплечi й сухорлявi, як гончаки. I всi вони, зустрiнутi мною i пройденi, як пiдручник фiзики, здавалися прiсними, дiловитими й надмiру розважливими.

Я обiйшов iще кiлька барiв. Я не мiг вибратися з цього бiсового Асрi. Я був готовий, як парубiйки в якому-небудь Тунiсi чи Єгиптi, кидатися до кожної жiнки й говорити: «Привiт! Як справи?» Ось як низько я впав сьогоднi! I вже майже ненавидiв Її. За те, що Вона змогла однiєю своєю присутнiстю тут пiдiрвати мене зсередини, роз’ятрити все те, що я так ретельно бетонував усi цi роки. Я — «покоївка», я живу тихо й мирно, нiкого не зачiпаю, нi про що не шкодую. Я — трава, мураха, морський коник, вiтер i нiч… Я хочу жувати свого виловленого на вудку спрута й чистити унiтази щоранку, окрiм вихiдних.

Я хочу їсти шоколаднi яйця на Великдень i пити каву з бабусею О’Тулл.

Хочу плювати зi скелi в море й тупо дивитися за обрiй.

Хочу спати з Марiєю де Пiнта, валятися на пiску посеред Мнайдри, вирощувати квiти в горщиках, вишивати хрестиком, пити козяче молоко й розводити кроликiв. I мовчати. I… як же я втомився вiд усього цього!

Я був п’яний. Як нiколи. Я марив. У мене починалася бiла гарячка. Я був закоханий. Страшенно закоханий. У нiщо. В льодяники, в зубну пасту, в «Трьох товаришiв»…

Спiвчутливий бармен вiдпровадив мене до таксi. Я заледве згадав свою адресу й моментально вiдрубився…

«…Це ти, ти була в платтi пiсочного кольору. Якщо це не ти, отже… Отже, у мене щез нюх, i я вже не вовк. Я хочу, щоб це була ти — жiнка-фантом. Я знаю тебе тисячу рокiв. Я знаю, що ти не вмiєш награно стогнати, як у кiно, що ти мовчазна, самозаглиблена й податлива, як вiск, коли сама хочеш цього. Я тужу за тобою. Я тужив за тобою все життя. Ти вмiєш одягати шапку-невидимку, ти — повiтря, в якому так легко дихається.

Ти майнула i зникла — тодi, у дитинствi, а тепер повернулася фантомом, вiдбитком слiду на пiску бiля самої крайки берега. I я хочу зупинити хвилю, щоб устигнути роздивитися цей слiд.

Навiщо ти прийшла? Що тобi потрiбно? Я утiк вiд тебе так далеко, як тiльки мiг. Нас роздiляли моря, повiтря, скелi, безкраї рiвнини. Ми були по рiзнi боки часу. А ти прийшла! Не я, а ти! Тому що виявилася сильнiшою. Ти прийшла — доросла i незнайома, лякаючи i ваблячи. I тiльки моя улюблена книга — НАША улюблена книга — стала паролем, таємним знаком, ключем до iншого життя…»

Усю нiч мене тiпало. Я засинав, прокидався i знову марив.

Вранцi, випивши кави, я помчав у готель. Мене душив сором за хлоп’ячу витiвку з рушником. Метеором я пролетiв iз пилотягом усiма кiмнатами, прибираючи цього разу абияк, щоби скорiше дiйти до 713-го…

Хвилину я тихо постояв перед дверима, прислухаючись. I хоча на ручцi дверей висiла синя табличка, менi здалося, що Вона повинна бути там, а щойно я ввiйду, знов одягне свою шапку-невидимку. Я машинально пригладив волосся, обсмикнув бiлу куртку. Ввiйшов. Спершу здалося, що в номерi безладдя: на журнальному столику — якась їжа, наче тут уночi бенкетувало товариство. Але коли я придивився…

Це був натюрморт у стилi Петрова-Водкiна. Я не повiрив своїм очам! На зiм’ятiй i ретельно розправленiй газетi (це була одна з нечисленних мальтiйських газет, здається — вечiрня) стояла вiдкоркована пляшка «Johnnie Walker’а», поруч — до половини налита ємнiсть (через брак «гранчака» це була склянка для зубної щiтки). Поруч зi склянкою лежав шматок хлiба (не бiлого, що його зазвичай подають у нашому ресторанi, а чорного, житнього, iз супермаркету), на хлiбi лиснiла золотим боком самотня сардинка.