Ірен Роздобудько - Шості двері

…У сумцi задзеленчав мобiльний телефон. Анна-Марiя вже геть розiмлiла на сонцi й не вiдразу зрозумiла, хто говорить…

— Це ти в усьому винна! — кричала Ада надривним i зовсiм незнайомим голосом. — Чому вiн так швидко поїхав?! Що вiн тобi зробив?

— Почекай. Ти про що? — Анна-Марiя вiдчула, як похолодiли її ноги, i цей холод стрiмко став пiднiматися вище i вище, все тiло накрило крижаною хвилею. — Що сталося?

— Ларик помер… Лiкарi говорять, вiд передозування… Але ж вiн… мiй хлопчик… не був наркоманом… Я це точно знаю…

— Коли це сталося?

— Сьогоднi вранцi… Заходжу до нього в кiмнату, а вiн… — у слухавцi почулося ридання. — Щось палив перед тим усю нiч у дворi, а потiм повернувся, сказав: «На добранiч, мамо…» А я, iдiотка, його ще насварила!.. Навiщо, навiщо ти вiдпустила його?!

Вона ще довго щось кричала в трубку, але Анна-Марiя вже не розумiла змiсту слiв. Коли ридання припинилися, вона натиснула кнопку вiдбою.

Як сомнамбула, поверталася до свого номера, страшна, в'язка, як води Стiкса, нездоланна сонливiсть навалилася на неї i пригнула до землi. Ноги ледве вiдривалися вiд ворсистого ковролiну, що встеляв пiдлогу готелю. Ледь доплелася до свого номера i з великим зусиллям повернула в замку ключ. Хотiла впасти на лiжко, але раптом вирiшила дiяти iнакше: дiстала iз сумки тюбик губної помади й затерплими руками намалювала на бiлiй шпалерi високий напiвкруглий прорiз… Четвертi дверi вiдчинилися самi, без найменшого натиску, й Анна-Марiя сторчголов скотилася вниз…

…I вiдразу ж пiдхопилася на всi чотири лапи: не можна падати, не можна вилежуватися на черевi, не можна виявити цим найменшу слабкiсть чи хворобу, адже денне життя було в розпалi. Уночi можна було забитись у вузький прорiз мiж кiосками i влягтися там на картонних ящиках, жадiбно вдихаючи їхнiй запах — рибний, м'ясний, кондитерський… Вона повела боками, струшуючи з них пил i налиплу тирсу, озирнулася й вiдразу ж наштовхнулася на власне вiдображення в склi вiтрини. Гарна! Нi, справдi гарна: вузьке тiло на високих сухорлявих нiжках, така ж вузька, майже лисяча, мордочка, рудий, скручений бубликом, хвiст. Та, на жаль, iз породою не пощастило: щось середнє мiж бездомною дворнягою i благородним доберманом. Звiдси й високi нiжки — занадто високi для легкого, невеликого тулуба, i вузький профiль — занадто гострий для шляхетної породи… Шкода. Навряд чи знайдеться для неї хазяїн.

Вона невиразно пам'ятала, що рiк тому в неї була затишна домiвка — десь у парку бiля станцiї човнiв пiд теплим материнським боком — i цiлий виводок таких самих рудих iз темними пiдпалинами, подiбних до лисицi, братiв i сестер. Потiм усi розбрелися, хто куди… I вона звикла втягувати й без того худi боки, очiкуючи чи то удару, чи то нападу чужих.

— Дивись, яка гарна! — почула вона голос прямо над собою. — Милується собою, зовсiм як людина!

— Цiкаво, чи розумiє, що це — її вiдображення? — вiдгукнувся iнший голос.

— Навряд… Iди до мене!

Вона побачила, що поруч присiв чоловiк, i вiд його простягненої долонi не повiяло небезпекою. Нi, це не гицель. Не схоже…

— А очi в нас якi! — продовжував той ласкаво, нiби розмовляв iз дитиною. — Ну й очиська! Ой, ти ж красуня, ой, розумниця! Ану, дай лапу!..

Вона зрозумiла, що вiн просить її щось зробити, й уся напружилася, намагаючись зрозумiти, що саме. Нерiшуче потопталася на мiсцi, акуратно присiла на свiй хвiст-бублик i, схиливши голову набiк, допитливо подивилася йому в очi. Його простягнена долоня була перевернута й свiтилася на сонцi, як порожня алюмiнiєва миска… Вона боязко вiдiрвала одну лапу вiд землi.

— Ну-ну… Розумниця! — ласкаво мовив вiн i присунувся ближче. — Дай, дай лапку!

Шкода тiльки, що лапа була брудна… Ну, нiчого… Вона боязко простягнула її та обережно, самими кiгтиками доторкнулася до долонi. I вiдразу ж вiдчула, як долоня стислася. Вона була теплою.

— Ну, от i молодець… Ось i познайомилися. Як же тебе кличуть?… Пальма? Стрiлка? Бiлка?

Вона тоненько й щасливо вискнула.

— Ага, отже, Бiлка?! Пiдеш зi мною?

— Ти що? — обурився той, хто стояв поруч. — Мало тобi своїх проблем? Навiщо тобi ця дворняга?

Але Хазяїн (вона вiдразу ж зрозумiла, що це — Хазяїн) тiльки вiдмахнувся:

— Люблю я таких рудих! Вiдразу видно, що розумна. I взагалi, дворняги — найвiрнiшi…

Вiн погладив Бiлку по головi, й та замружилася, ще не вiрячи своєму щастю. Її ще нiхто не гладив по головi.

— Ходiмо, — сказав вiн.

I вона зрозумiла, що треба йти поруч — так, як ходять iншi, тi, що на повiдку… I вона пiшла зовсiм правильно — поруч, лiворуч бiля самої ноги, не швидко i не повiльно, а так, як треба… Їй не потрiбний був повiдець, щоб дотримуватися цього рiвного кроку. I навiть навпаки: якби вiн був, вона б обов'язково постаралася позбутися його. Адже вона зовсiм не знала, що це таке…