Ірен Роздобудько - Шості двері

Одного разу вона вiдчула її!

Хазяїн iшов, погойдуючись i ступаючи прямо в калюжi. Вiн не вiдчував, що за ним iдуть троє — вiд них вiяло тривогою. Вона загрозливо пiднялася на лапи. Вона не дала їм пiдiйти ближче, а перепинила шлях i вперше люто загарчала. Вони зупинилися. Цiєї затримки було досить, щоб Хазяїн вiдiрвався вiд переслiдувачiв (яких, утiм, так i не зауважив)… Потiм вона вiдчула рiзкий удар у бiк i, не втримавшись на ногах, полетiла в прорiз арки. Вона встигла помiтити, що Хазяїн уже далеко, i що цi троє бiльше не переслiдують його. Вона вдарилася всiм тiлом об холодну стiну будинку i вперше не пiдхопилася вiдразу ж на всi свої чотири лапи…

…Iз вiдчинених дверей балкона повiяло холодом. Анна-Марiя розплющила очi й не вiдразу усвiдомила, що лежить на пiдлозi, обличчям донизу, й довга завiса, що колишеться вiд вiтру, як чиясь рука, ковзає по її волоссю. Вона хотiла вiдкинути цю незнайому руку, зробила повiльний рух i застогнала вiд болю. Очевидно, вона невдало впала й розбила лице. Вона, все ще не пiднiмаючись, провела рукою по губах i носу — на долонi залишився слiд кровi… Анна-Марiя насилу звелася на ноги i глянула на себе в дзеркало, що висiло на стiнi. Справдi, губи й нiс були розбитi, але бiль у грудях минув — очевидно, вона занадто довго лежала на твердiй пiдлозi. Що сталося? Нiби в туманi вона згадала, що трапилося щось жахливе. Запах петунiй, який знову по вiнця наповнив кiмнату, тепер здавався їй нав'язливим i якимось нудотним, солодким, задушливим. Так пахне на цвинтарi. Ось воно! Вона згадала, чому раптом знепритомнiла: дзвiнок вiд Ади! I ця звiстка про Ларiона…

Анна-Марiя пiшла до ванної й довго стояла, перемикаючи воду, пiд контрастним душем, аж поки не отямилася.

Коли вона наливала собi велику порцiю вiскi, пляшка тарабанила об край склянки, а потiм склянка так само дзвiнко цокала об зуби. Вона випила все залпом, залiзла пiд ковдру, натягнула на голову двi подушки в прохолодних шовкових наволочках i так, у повнiй темрявi й задусi, нарештi заснула.

Їй снився пансiон на березi теплого Середземного моря, той, про який вона час вiд часу думала, перебуваючи тут. Пансiон називався «Коперна». У ньому було п'ять невеликих бунгало. I в кожному з них жили її друзi. Вона точно знала, що пiд дахом одного з них, найдальшого, мешкає Ларик. Вона бачила у вiкнi його схилену над книжкою голову й iшла до нього бiлою дорiжкою, посипаною дрiбним, як борошно, пiском. Iшла, вибиваючись iз сил, але дорiжка, така коротка з вигляду, з кожним її кроком подовжувалася, а йти по грузькому пiску було дедалi тяжче… Вона спробувала крикнути, покликати Ларика, але голосу не було, i юнак i далi так само байдуже сидiв бiля вiкна. Анна-Марiя зупинилася, переводячи дух. Ларик, нарештi, вiдiрвав очi вiд сторiнок i подивився у вiкно. Вiн дивився на неї майже впритул, але Анна-Марiя розумiла, що вiн її не бачить. Погляд його був сумним, вiн пронизував її наскрiзь, нiби вона була скляною. Тодi вона пiдняла з дорiжки круглий камiнчик i щосили жбурнула ним у бiк бунгало. Камiнчик вдарився об скло i закотився в кущi, збивши голiвку якоїсь тропiчної квiтки. Але Ларик жодним порухом не вiдреагував на це. Вона побiгла до будинку, й дорiжка знову стала подовжуватися зi швидкiстю, прямо пропорцiйною швидкостi її бiгу…

Анна-Марiя прокинулася зовсiм розбитою. Однак вона вже знала, що «Коперна» iснує. Невиразнi плани, що їх вона будувала, вiдпочиваючи тут, набули певної чiткостi. Вона не могла бiльше думати про дзвiнок Ади, мозок захищався вiд болю, як комп'ютер захищається вiд небезпечного вiрусу…

Цього ж ранку, легко поснiдавши в ресторанi, вона попрямувала узбережжям, щоб оглянути незабудовану дiлянку землi.

Вона йшла бетонним краєм парапету доти, доки той не закiнчився, i море постало перед нею у всiй своїй красi — вивiльнене з-пiд бетонного панцира. Воно iз шовковим шумом котило довгi широкi хвилi, охоплюючи ними майже весь простiр вузького узбережжя. А трохи далi виднiлася дiлянка з пiвгектара, обсаджена кипарисами, а ген там починалися гори… Скраю майданчика стояла табличка «Продається». Цей клаптик землi, такий жаданий тепер, був дуже схожий на пансiон iз її сну!

На цих сотках землi, здавалося, були сконцентрованi всi географiчнi пояси землi: спочатку — смужка моря, за нею — бiлоснiжна стрiчка пiщаної пустелi, далi здiймався в небо мiшаний лiсочок, що закiнчувався бiля пiднiжжя синiх гiр. Морське, хвойне й гiрське повiтря змiшувалось у дивовижний оздоровчий коктейль. Так, вона побудує тут кiлька будиночкiв, облаштує невеличкий закритий пляж… У неї вистачить енергiї й засобiв, щоб створити на клаптику цiєї благодатної землi власну маленьку країну. Три сезони тут будуть вiдпочивати товстосуми — о, вона зробить усе можливе, щоб ця країна давала якнайбiльше прибутку, аби ще два-три сезони в нiй жили дiти й самотнi старi.