Ірен Роздобудько - Шості двері

— Чи не думаєш ти, що я як подруга твоєї матерi буду навчати тебе всiх мудростей кохання, як у вульгарних кiнофiльмах? — нарештi рiзко перервала мовчанку вона. — Йди до себе! I не спiзнюйся на снiданок!

Її слова подiяли на нього, як ляпас, навiть на щоках проступили червонi плями. Вiн щось хотiв сказати, але повернувся i, похнюпивши голову, побрiв геть.

— Зачекай! — Аннi-Марiї стало його шкода. — Не ображайся… Навiщо ти взагалi сюди приїхав? У тебе що, немає своєї компанiї?

Вiн повернувся i зробив кiлька крокiв назустрiч:

— Я кохаю тебе. Я дуже тебе кохаю… — ледь чутно промовив вiн i, швидко повернувшись, рушив до лiфта…

Нiсенiтниця: її ще можна любити! Анна-Марiя зачинила дверi й притулилася до них спиною… Вона уявила себе старою, загрузлою в пiску й мулi баржею, що обросла тоннами черепашок, — такою залiзобетонною конструкцiєю, яка вже давно забула про вiтрила. Та ось малесенька чайка присiла на її прогнилу корму й чомусь не захотiла вiдлiтати. I в серцевинi баржi щось клацнуло — можливо, увiмкнувся давно заiржавiлий двигун або чомусь крутнулася вицвiла стрiлка компаса. I ця малесенька чайка тут нi до чого, справа не в нiй… Чайка i баржа, в думках усмiхнулася Анна-Марiя, поєднання сюрреалiстичне.

Вона нарештi зрозумiла, чому приїхала сюди: щоб не повернутися. Нi, вона, звичайно ж, повернеться назад, згiдно з купленим зворотним квитком, але — не повернеться. I це варто обмiркувати. I, мiркуючи, зчищати iз себе налiт прирослих намертво черепашок. Їй згадався фiльм „Амелi“, касету з яким вона купила зовсiм випадково. Хiба вона, Анна-Марiя, не їла нанизанi на всi десять пальцiв вишнi, не ховала комашок у сiрникових коробках, не була переконана, що на свiтi iснує десять рiзних дощiв, i всi вони — її брати?! Хiба вона думала, що через п'ять-десять-двадцять рокiв загрузне в пiсках, перетворившись у нерухомий пам'ятник самiй собi?…

„Е… моя мила, — немов почула вона голос Ади, — тобi знову захотiлося ходити в драних джинсах i харчуватися кабачковою iкрою?! Не вийде! Та ти й сама не захочеш цього! Ти просто отруїлася своїм дiловим життям, але це незабаром минеться. Через три роки тобi стукне сорок, i шукати сенсу життя в цьому вiцi просто смiшно. Крiм того, ти чудово знаєш, що його немає. Сенс життя — в самому життi. У тому, що ти їси, спиш, дихаєш i заробляєш грошi. До речi, саме „заробляєш“ — а не в самих грошах. На це я, мабуть, можу зробити тобi скидку — у самих грошах шукають сенс дурнi, а ти дiвчинка розумна…“

„I ти впевнена, що менi вже не викараскатися? — продовжила дiалог Анна-Марiя. — Я що-небудь придумаю, от побачиш…“

…Вони сидiли на краю парапету й бовтали ногами у водi, полохаючи дрiбних рибок, якi шастали бiля самої поверхнi. Хвилина незручностi пiсля вчорашнього швидко минула, тiльки-но Анна-Марiя промовила за снiданком кiлька незначних фраз. I тепер вони мирно примостилися бiля самого моря, так само мовчки, але ця мовчанка не обтяжувала, не навiвала нудьги. I те, що Анна-Марiя зважилася заговорити з Лариком про свiй нинiшнiй стан, було платою за його вчорашню вiдвертiсть.

— Знаєш, чого менi хочеться найбiльше у свiтi? — запитала вона. — Купити квиток на будь-який потяг — усе одно куди вiн прямуватиме — i виїхати в невiдомому напрямку. Винайняти номер у зубожiлому провiнцiйному готелi i спати там двi доби, а потiм знову сiсти в потяг… I так — доки не закiнчаться грошi. А коли вони закiнчаться, спробувати пожити без них. Збирати пляшки, наприклад… I спускатися далi й далi донизу. Туди, де нiхто не зможе потурбувати чи знайти мене… Дивно, чи не так?

— Нi. Але ти не уявляєш, про що говориш! Невже ти думаєш, що нiхто, крiм тебе, хоча б раз у життi не думав про можливiсть утечi, про якiсь дверi у вiчнiсть, за якими зовсiм iнша реальнiсть! Проте бiда в тому, що навiть там, як ти кажеш, „унизу“ — також реальнiсть. Тому що зовсiм пiти — занадто великий подвиг, на який мало хто здатен.

— Знаєш, нас учили бути господарями свого життя, а менi здається, що це й так зрозумiло. Важливiше бути господарем власної смертi, щоб потiм, у старостi, не перейти межу, за якою — втрата пам'ятi про все своє життя.

Ларик схилив голову. Анна-Марiя подумала, що, напевно, вона його налякала.

— Давай допливемо ген до тiєї скелi! — сказала вона. Але Ларик жодним порухом не вiдреагував на цю пропозицiю.

— Хочеш, я скажу, яка на тобi була сукня, коли я вперше тебе побачив? — нарештi порушив мовчанку вiн.

Анна-Марiя посмiхнулася.

— Як ти мiг таке запам'ятати, ти був зовсiм маленьким!