Валентин Чемерис: Приречені на щастя

— Чого ти дивишся на мене так… вражено? — вигукувала крізь сльози. — Думаєш, що психологи ніколи не плачуть?

— Ти була головним психологом.

- І головні плачуть. До всього ж я представниця, як колись казали, слабшої статі.

— За даними демографів, представниці прекрасної статі в середньому на кілька років живуть довше од чоловіків.

— Ти й тут смієшся?

— Я серйозно. Крім того, у твоїй характеристиці, що знаходиться у відділі кадрів Другого Космофлоту Землі, написано: “Спокійна, поміркована… у критичних ситуаціях не губиться”. А ще там написано, що ти “своїй зовнішності і туалетові надаєш дещо підвищеного значення”.

Адам стояв перед нею похмурий (жіночих сліз він не терпів, бо не знав, як себе поводити, коли плачуть). Єва вражено дивилась на нього.

— У такій ситуації, коли наш кінець уже за плечима, ти ще пам’ятаєш, що написано в моїй характеристиці?

Він кивнув.

— Пам’ятаю, бо до останього дня знав тебе іншою, витриманішою. — Обличчя її, мокре від сліз, з червоними плямами, було запухлим, неприємним з вигляду, і він намагався на неї не дивитися. — Сподіваюсь, що твоя чудова характеристика, викарбувана на пластиковому Листі Атестації, буде хоч трохи відповідати натурі, тій симпатичній натурі, з якої вона списана.

— Ти хто такий: біоробот чи людина? Чи гомункулюс із скляної колби? — Єва примружила очі, що враз стали злими і гострими. — Може, й записано, що я — спокійна та поміркована, але… Але ж ситуація зараз не просто критична. Вона — остання у нашому житті. Кінцева. Як у метро оголошує автомат: “Кінцева зупинка. Громадяни пасажири, звільніть, будь ласка, вагони. Поїзд далі не йде!” От і ми приїхали на свою кінцеву зупинку життя, і нам уже пора звільняти вагони.

— Твоя паралель з метрополітеном…

— Досить! Наїздилась! — Голос її почав тремтіти, з очей знову потекли сльози. — “Геліос” вибухнув. Наші товариші загинули. З ними загинув і мій чоловік. Загинув на орбіті планети, яку він і відкрив. Чи думав Руслан, що відкрита ним планета стане планетою його смерті?

— Я все розумію, Єво, але… криком товаришів не воскресиш і трагічної ситуації не переграєш.

— Нічо-ого ти не розумієш!

Вона обхопила голову руками, тяжко застогнала, хитаючись усім тілом, й іноді тоскно завивала якимось тваринним виттям. Ковтаючи сльози, вигукувала — хрипло і злякано:

— Доведеться помирати у двадцять сім років. І це при середньому віці життя, що сягає аж півтораста років!

— Передчасно себе ховаєш, Єво. Ти поки що жива і до смерті, як співалося колись ув одній пісні, залишається все життя.

— Я — жива-а??! — протягла вона з подивом і злістю водночас. — Ти — сліпець! Я — мертва. Придивися краще, я — ходячий труп на ймення Єва Булат-Бек. Чого ти на мене так дивишся?.. Все ще дивуєшся, що в моїй характеристиці написано: “спокійна і поміркована”? А планета, на якій ми з тобою опинилися, безлюдна. Ні душі, ні душечки! Ні надії на порятунок. Звідси до Землі така відстань, що нормальна людина і збагнути не може.

— Всього лише 4,28 світлового року. Або сорок одна тисяча з гаком мільярдів кілометрів. Альфа Центавра — найближче сузір’я до Землі.

— А від нашого надпотужного корабля і сліду не лишилося. Зник на орбіті — і все. Ми навіть не знаємо і знати ніколи не будемо, що з ним трапилось. То чим же ти будеш на Землю повертатися? Хіба верхом на паличці пострибаєш?

Хоч на душі в Адама було тяжко, невимовно тяжко й гнітюче, але при останніх її словах він посміхнувся.

— Я радий, що ти нарешті вдалася до гумору, який, як відомо, завжди рятує у критичних ситуаціях.

— Не чіпляйся до слів! — Новий приступ плачу струсонув Єву. — У мене немає… - вигукувала вона крізь плач, — сили волі, щоб покінчити із собою.

Він чудово розумів увесь трагізм безвихідної ситуації, у якій вони опинилися, але, щоб не видати свого відчаю, що терзав його душу, вдався до велемовних повчань. І прорік дерев’яним голосом:

— Людина, якщо тільки вона справжня людина, до останньої миті свого життя, незважаючи ні на що, мусить попри все залишатися…

— …людиною! — роздратовано перебила Єва. — І, будь ласка, не читай мені прописних істин, які стали аксіомою ще тисячу літ тому. І взагалі, не читай мені своїх дрімучих повчань, вони тобі не пасують. Їх я знаю і без тебе. Я, до твого відома, — лікар-психолог!

— Ти була психологом, а тепер просто…

— Хто? — вона різко тріпнула головою, відкидаючи з очей закудлане волосся. — Договорюй!

— Просто… розгублена і зломлена жінка.