Стефені Маєр: Світанок

— Привіт, малі. Як справи?

— Нам треба вам дещо сказати, — мовив Едвард цілком безтурботно. — У нас для вас гарні новини.

— Гарні новини? — буркнув Чарлі, втупившись просто в мене.

— Тату, ти краще сядь.

Він звів брову, кілька секунд роздивлявся мене, тоді важкими кроками підійшов до крісла й примостився на самому краєчку. Спина його лишалася абсолютно прямою.

— Тату, не хвилюйся, — мовила я по напруженій паузі, — все гаразд.

Едвард ледь помітно скривився — я знала, що його зачепило слово «гаразд». Понад усякий сумнів, він би вжив щось на взірець «чудово», «прекрасно», «блискуче».

— Певен, Белло, я цього певен. Але якщо все так добре, чого ж у тебе на чолі краплі поту виступають?

— Нічого в мене не виступає, — збрехала я.

Я відсунулася від його пильного погляду, притулилася до Едварда й інстинктивно зворотнім боком долоні провела по чолу, щоб стерти речові докази.

— Ти вагітна! — раптом вибухнув Чарлі. — Ти вагітна, правда?

Хоча він і адресував це питання мені, свій гнівний погляд він звернув до Едварда, і можу заприсягтися — я бачила, як його рука смикнулася до зброї.

— Ні! Та ти що, ні! — вигукнула я і заледве стрималася, щоб не пхнути Едварда ліктем: я йому казала , що всі саме так і подумають! З якої ще причини двоє цілком нормальних людей зважаться побратися у вісімнадцять років? (На його відповідь тоді я тільки закотила очі. Кохання . Авжеж).

Гнів Чарлі трохи охолов. З мого обличчя можна було як із книги читати, чи я кажу правду, отож він мені зразу ж повірив.

— Ну, вибачте.

— Приймається.

На деякий час запала мовчанка. За мить я збагнула, що всі чекають, коли почну говорити саме я . Одразу запанікувавши, я зиркнула на Едварда. Нема й мови про те, що я зможу вичавити ці слова.

Він усміхнувся мені, тоді розпростав плечі й обернувся до мого батька.

— Чарлі, я усвідомлюю, що я дещо порушив усталений порядок. За традицією я мав би спершу спитатися вашої згоди. Я не хотів виявити неповагу, але оскільки Белла вже своє «так» сказала, а я не хочу применшувати важливість саме її рішення, отож замість просити у вас її руки, я б хотів вас просити поблагословити нас. Ми одружуємося, Чарлі. Я кохаю її понад усе на світі, навіть понад власне життя, і — це справжнє диво — вона також кохає мене. Ви благословите нас?

Він говорив так твердо, так спокійно! На одну коротку хвилю, коли я слухала його цілком упевнений голос, на мене зійшло прозріння. На мить я побачила світ таким, яким він бачить його. На мить, за яку серце встигає зробити один удар, наше рішення здалося мені абсолютно правильним.

А тоді я угледіла вираз обличчя Чарлі, його очі, прикуті до моєї каблучки.

Я затамувала подих, спостерігаючи, як міняється колір його обличчя — з блідого стає червоним, із червоного — багровим, із багрового — синім. Я вже помалу підводилася — не знаю, що саме я збиралася зробити, можливо поплескати батька по спині, щоб не дати йому задихнутися. Але тут Едвард стиснув мою долоню й промурмотів: «Стривай хвилинку», — так тихо, що я заледве розчула.

Цього разу пауза затягнулася. А тоді, поступово змінюючи барву, обличчя Чарлі набуло звичного кольору. Він стиснув вуста й нахмурив брови, — я впізнала цей «глибокодумний» вираз. Довший час він вивчав нас двох, і я відчула, що Едвард обіч мене розслабився.

— Не повірите, але я не здивований, — пробурмотів Чарлі. — Знав, що рано чи пізно доведеться мати справу з чимось таким.

Я видихнула затамоване повітря.

— А ви впевнені у своїх почуттях? — вимогливо запитав Чарлі, обпаливши мене поглядом.

— На сто відсотків я певна щодо Едварда, — відповіла я без секундної затримки.

— Але ж одружуватися… З чого б така поспішливість? — очі його знову зробилися підозріливими.

Поспішливість була пов’язана з тим, що кожен прожитий день наближав мене до дев’ятнадцятиріччя, а Едвард навіки заморозився у всій красі свого сімнадцятиліття — ось уже понад дев’яносто років. Не кажу, що без шлюбу аж ніяк не можна було б обійтися, але шлюбу вимагав делікатний і заплутаний компроміс, якого ми з Едвардом досягли для того, щоб домовитися про найголовніше: про мій перехід зі світу смертних у світ безсмертних.

Але такі речі я Чарлі пояснити не могла.

— Восени ми вдвох вирушаємо в Дартмут, Чарлі, — нагадав Едвард. — І я б хотів, щоб усе було, скажімо, традиційно. Так мене виховали, — він стенув плечима.

І він не перебільшував: під час Першої світової війни всі ще ревно дотримувалися традицій.