Стефені Маєр: Світанок

«Справді, начхати, що вони там собі думають», — промуркотіла я собі під ніс.

— Гей, міс! — гукнув чоловічий голос.

Я обернулася — і за мить пошкодувала про це.

Двійко чоловіків стояли обабіч прикольного бездоріжника, в якого на багажнику згори красувалися новенькі каяки. Чоловіки дивилися не на мене — вони втупились у мою машину.

Особисто я такого не розумію. Я взагалі вельми пишаюся тим, що здатна відрізнити «тойоту» від «форда» або «шевроле». Хоча моя нова машина була чорною, гладенькою, красивою, для мене все одно то була просто автівка — і все.

— Вибачте за клопіт… ви не могли б сказати, що це за машину ви водите? — запитав високий.

— Е-е-е… «Мерседес»?

— Так, я розумію, — мовив високий чоловік увічливо, тоді як його приятель-коротун тільки очі закотив на мою відповідь. — Мені просто цікаво, чи це… чи ви водите «Мерседес-Гардіан»? — чоловік вимовив назву з благоговійними нотками. У мене склалося враження, що цей хлоп’яга непогано б порозумівся з Едвардом Калленом, моїм… моїм нареченим (чого вже ховати голову в пісок, коли весілля не за горами).

— Їх іще й у Європі немає, — вів далі чоловік, — поминаючи вже у нас.

Поки очі його пожирали форми моєї машини, — як на мене, вона особливо нічим не вирізнялася з-поміж інших «Мерседесів-седанів», хоча хіба я на цьому розуміюся? — я швиденько прокрутила в голові все, що в мене було зв’язане з поняттями наречений, весілля, подружжя тощо.

Все це просто не вкладалося в голові.

З одного боку, змалечку мене привчили тремтіти від захвату на саму думку про етернібілі сукні та флердоранжі. Але я просто не могла звести докупи поважне, респектабельне, нудне поняття чоловіка з моїм уявленням про Едварда . Це ніби змусити архангела зіграти роль автослюсаря — я не могла уявити його в жодній приземленій ролі.

І як завжди, щойно я згадала про Едварда, мене закрутив вихор фантазій. Незнайомцеві довелося голосно прочистити горло, щоб привернути мою увагу, — він-бо й досі чекав на мою відповідь про походження та марку машини.

— Я не знаю, — чесно зізналась я.

— А ви не проти, якщо я з нею сфотографуюся?

Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити почуте.

— Справді? Ви хочете знятися на тлі машини?

— Звісна річ — ніхто ж бо не повірить мені, якщо я не надам доказів.

— Ага. О’кей. Гаразд.

Я швиденько причепила шланг на місце й залізла на переднє сидіння, щоб устигнути заховатися, поки цей фанатик діставав зі свого наплічника величезний — на вигляд професійний — фотоапарат. Разом із другом вони по черзі позували біля капота, а далі перейшли до багажника, щоб сфотографувати машину і ззаду теж.

«Як я сумую за своїм стареньким джипом», — схлипнула я про себе.

Дуже, дуже вчасно — аж занадто вчасно — мій пікап прохрипів востаннє: буквально за кілька тижнів потому, як ми з Едвардом дійшли хисткого компромісу, одним із пунктів якого була угода, що Едвард має право подарувати мені нову машину, коли моя відкине копита. Едвард присягався, що все сталося з цілком передбачуваних причин: пікап прожив довге й насичене життя і помер природною смертю. Так він сказав. Я ж зі свого боку не мала жодної змоги перевірити правдивість його версії чи спробувати воскресити свій «шевроле» із мертвих власними силами. Мій найкращий слюсар…

У цьому місці я змусила себе зупинитися й не додумувати до кінця. Натомість прислухалася до чоловічих голосів за вікном, приглушених стінками машини.

— …спрямував на неї вогнемет у тому ролику в інтернеті. Навіть лак не зміг зіпсувати.

— Певна річ. Та по цій красуні хоч танком проїдься… Але така машина не для цього дівчатка. Вона призначена здебільшого для близькосхідних дипломатів, торгівців зброєю, наркобаронів.

— Гадаєш, вона — з тої компанії? — коротун запитав стишеним голосом. Я схилила голову, щоки мої палали.

— Ну, — сказав високий, — і таке може бути. Не уявляю, для чого потрібне ракетонепробивне скло і дві тонни броні в нашій околиці. Мабуть, прямує вона в місця не такі безпечні.

Броня. Дві тонни броні. Й ракето непробивне скло? Чарівно. А що сталося зі старим добрим куленепробивним склом?

Ну, принаймні тепер дещо ставало на свої місця — звісно, якщо у вас перекручене почуття гумору.

Не те щоб я не чекала, що Едвард вміло скористається з нашої угоди — не обставить усе так, аби давати значно більше, ніж отримувати навзамін. Ми домовилися, що Едвард купить мені машину, коли на старій уже не можна буде їздити, — звісна річ, я не очікувала, що ця мить прийде так швидко. Коли мені довелося визнати, що мій пікап навіки застигнув на узбіччі як пам’ятник старому класичному «шевроле», я здогадувалася, що Едвардове уявлення про нову машину змусить мене почуватися ніяково. Що я відтепер буду в центрі позирків і пліток. І я не помилилися. Але навіть у страшних снах я не могла передбачити, що він організує мені дві машини.