Стефені Маєр - Затемнення

Два майбутніх, дві другі половинки… забагато для однієї людини. І так нечесно, що не я одна повинна за все це розраховуватись! Біль Джейкоба мав зависоку ціну. Міркуючи про цю ціну, я думала також про те, чи вагалась би я, якби одного разу вже не втратила Едварда. Якби я не знала, на що схоже життя без нього. Я не була впевнена у відповіді. Це знання було такою невід’ємною часткою мене, що я не хотіла уявляти, як почуватимусь без Едварда.

— Він для тебе ніби наркотик, Белло, — Джейків голос і досі був м’яким, зовсім не критичним. — Я бачу, що ти вже не можеш жити без нього. Вже запізно. А я був би кориснішим для тебе. Я не був би наркотиком. Я був би повітрям для тебе, твоїм сонцем.

Куточки моїх губ поповзли вгору в задумливій напівусмішці.

— Знаєш, а я так про тебе і думала. Як про сонце. Моє особисте сонце. Ти завжди дуже турботливо розганяєш хмари навколо мене.

Він зітхнув.

— Із хмарами впоратись не проблема. Але, на жаль, я не можу подолати затемнення.

Я поклала руку Джейкові на щоку.

Він голосно видихнув від мого доторку і заплющив очі. Стало дуже тихо. Так тихо, що я могла чути биття його серця, рівне та повільне.

— Розкажи, а що для тебе найгірше? — прошепотів він.

— Ні, не варто.

— Будь ласка.

— Я гадаю, тобі буде боляче це чути.

— Будь ласка.

Як я могла йому опиратися?

— Найгірше те… — я вагалась, але потім слова самі полились із мого горла гіркою правдою. — Найгірше те, що я все бачила, я бачила все наше життя. І я страшенно цього хочу, хочу відчути кожну хвилинку. Я хочу залишитись тут і більше нікуди не іти. Я хочу кохати тебе і робити тебе щасливим. Але я не можу, і це мене вбиває. Як у Сема та Емілії, Джейку, в мене ніколи не було вибору. Я завжди знала, що нічого не зміниться. Може, саме тому я так відчайдушно опиралась тобі.

Схоже було, що йому важко сконцентруватись та вирівняти дихання.

— Я так і знала, що не варто було цього казати.

Він повільно похитав головою.

— Ні. Я радий, що ти мені сказала це. Дякую, — він поцілував мене в потилицю, а потім зітхнув. — Тепер зі мною все буде гаразд.

Я підвела очі — він посміхався.

— То що там, ти зібралась заміж?

— Ми не повинні це обговорювати.

— Я б хотів дізнатись про деякі подробиці. Не знаю, як скоро ми знову зможемо поспілкуватись.

Мені довелося хвилинку передихнути, перш ніж я змогла знов заговорити. Я відповіла на запитання, коли повністю впевнилась, що мій голос буде врівноваженим.

— Взагалі-то це не моя ідея… але так, це правда. Для нього це багато важить. Ось я і подумала, чому б і ні?

Джейк кивнув.

— Це точно. Не така вже і важлива подія у порівнянні з іншими.

Голос його був спокійним, навіть буденним. Я витріщилась на нього, дивуючись, як це йому вдається, — і все зруйнувала. Наші очі на мить зустрілись — і він відвернувся. Я почекала, доки його дихання вирівняється, і заговорила знову:

— Так, у порівнянні з іншими, — погодилась я.

— Скільки ще в тебе залишилось часу?

— Все залежить від того, скільки часу в Аліси забере організація весілля, — я придушила стогін, уявляючи собі, що Аліса здатна влаштувати.

— До чи після? — спитав він коротко.

Я знала, щó він має на увазі.

— Після.

Він кивнув. Це було для нього полегшенням. Мені стало цікаво, скільки безсонних ночей він провів, очікуючи на мій випускний.

— Тобі страшно? — прошепотів він.

— Так, — прошепотіла я у відповідь.

— Чого ти боїшся? — зараз я ледь чула його голос. Джейк дивився вниз, на мої руки.

— Багато чого, — я хотіла зробити власний голос безтурботним, але все одно залишалась чесною. — Я ніколи не була мазохісткою, тож на біль із нетерпінням не чекаю. І я б дуже хотіла, щоб у цей момент Едвард був подалі від мене: не хочу, щоб він страждав разом зі мною, але не думаю, що це можливо. Ще турбуюсь, що буде з Чарлі та Рене… І останнє — я дуже сподіваюсь, що навчусь себе контролювати швидко . Раптом я стану такою небезпечною, що зграї доведеться мене знищити?

Він несхвально подивився на мене.

— Я покалічу будь-кого з моїх братів, хто спробує хоча б пальцем тебе торкнутись.

— Дякую.

Він байдуже всміхнувся. А потім нахмурився.

— Але хіба це не є найнебезпечнішим? Усі історії розповідають, що це дуже важко… вампіри втрачають контроль… буває, люди вмирають іще до перетворення… — він ковтнув.

— Ні, цього я не боюсь. Дурненький Джейкобе, невже ти віриш в усі ці легенди про вурдалаків?

Він, очевидячки, не оцінив моєї спроби пожартувати.