Олександра Шелковенко - Збірка (2009-2010)

– А ви, видко, зі Львова, - здогадалася Марта. - Бо ви кажете "шчо" замість "шо".

– То правду ви кажете. Я, взагалі, сам по собі, студент. Але ж тепер на вакаціях, тому подорожую містами і селами рідного краю.

– А де ж ви си вчите? - спитала Марта.

– В Університеті лісової промисловості, - гордо відповів студент.

Аж тоді підійшов замовник.

– Вибачте, - сказав він. - Я знаю, що запізнився. Але ж машина зламалася, а тут ще й дощ...

– То нічого, - запевнила Марта. - А де ж машину залишили?

– Та у полі... Я ж тоді до вас дзвонив з мобільника. А як подзвонив, так вона й зламалася. Ну я, спершу, думав відрехтувати. А тут ще оцей дощ. Та й в мобільника сіли батарейки... То й я пішов вже пішки - точніше, побіг.

Був він років сорока, виглядав молодо та підтягнуто. Марта, навіть, замилувалася. На чоловікові були білі шорти та футболка із написом "Києво-Могилянська Академія".

– Перепрошую, пан є з Могилянки? - спитав студент.

– Саме так, мій юний друже. Професор Києво-Могилянської Академії Панас Лаврінович Бойко-Власишин.

– А який в вас науковий профіль? - поцікавилася Марта.

– Я - з кафедри українознавства. Може ви десь чули про професора Борщевського?

– Ви знаєте самого Борщевського?! - аж підскочив судент. - Це ж - світило світової та вітчизняної науки, великий геній сьогодення, Айнштайн українознавства!

– Я його улюблений учень, - скромно сказав Панас Лаврінович.

– Агій на біду! - вигукнув вуйко Орест. - О, як низько ми пали! Навіть інтелектуальна еліта Української Нації замовляє неукраїнські страви у чужинському ДакДональдсі!

– А я ось не бачу тут нічого злого, - знано сказав професор. - То є міжнародний обмін знаннями. А як же ж ви хочете увійти до НАТО та Євросоюзу, як не знаєте чужинця та його звички. Чужинці, пане Оресте, теж люди, є серед них і добрі...

– Звідки ж ви знаєте, хто я такий є? - здивувався пан Орест.

– Та хто ж ва не знає? Я перед усіма студентами читав вашу статтю "Слава Нації та Повстанський здобуток". Дуже мудро ви пишете!

– Та де там, - засоромився пан Орест.

Дощ тільки зростав.

– Взагалі ми сьогодні цілодобово працюємо, - зауважила Марта. - Як треба, то можна залишитися й до ранку.

– То є дуже знано, - зрадів професор. Інші погодилися.

Марта поставила на стіл каву та купу книжок. Навіть вуйко Орест не відмовився від вегетаріанського сендвічу ДакДональдс. Він заглибився у томик Дмитра Донцова.

– А чи є в вас щось наукове? - спитав професор.

– Та ось! - Марта дістала з полички товсту книжку з теорії електричних ланцюгів.

– Дякую, - зрадів Бойко-Власишин і поринув у читання.

Щодо студенту, він завзято ковтав "Сьомгу" Софійки Андрухович.

Грім гримів. Великі блискавки били направо й наліво. Страшно було й подумати визти на двір.

Кухарі - Митко та Юрко - вийшли з кухні та сіли біля всіх, бо все одно ж ніхто тепер нічого не замовляє.

Раптом світло згасло.

– Це у цілому містечку, - сказав вуйко Орест, дивлячись у вікно.

Темрява була непроглядною. Вона лякала.

Поза шум дощу, людям почулося, що хтось шкрябає у скло.

– То не є людина, - глухо сказав вуйко Орест.

– А хто ж то є? - спитав кухар Митко.

Всі замовкли. Стало якось незручно. За вікнами, у темряві, бив дощ. Дивний звук припинився.

– Треба зачинити двері, - раптово сказав професор Бойко-Власишин.

– А якщо ж прийдуть клієнти? - спитала Марта.

– Не прийдуть, - коротко сказав він.

Інші з жахом подивилися на нього.

– Ви знаєте щось таке, чого не знаємо ми, - радше затвердив, ніж запитав студент.

– На те я й науковець, - коротко сказав професор.

– Зачекайте! - раптом сказала Марта. - В нас тут є аварійне джерело струму. У пивниці є акумулятор. Треба лише його увімкнути!

Студент скрутив з ровера електричну фару.

– Ходімо, я вам буду світити, - запропонував він.

Вони йшли сходами. Фара світила слабко, і Марта ледь розрізняла сходинки під ногами. Вона міцно тримала студента під руку. Під вологою після дощу тканиною сорочки вона відчувала сталеві молодецькі м'язи.

– Ви спортсмен? - спитала вона.

– Так, колишній пластун. Як бува їхали на таборівки, завжди брав перші місця з волейболу.

Біля нього було якось надійно, й навіть вже не страшно.

Вони довго шукали потрібну кнопку. Пульт містився у вузькому закутку. Щоб якось туди пролізти вони мали притулитися одне до одного. Хлопець важко дихав. Обгорнуте у гарну дакдональдсівську уніформу, молоде дівоче тіло не давало йому спокою. Але він пригадав наказ друга коменданта зі свого колишнього куреню: спершу думай про громадське, а вже потім - про особисте. Хлопець ще раз важко зітхнув і втримався, щоб не обійняти Марту, не пригорнути ще ближче до себе, не вкрити гарячими молодецькими поцілунками.