Олександра Шелковенко - Збірка (2009-2010)

"Який чемний хлопець" - захоплено подумала Марта.

Вона потягнула за якийсь важіль - і ДакДональдс сповнився яскравим електричним світлом.

Марта та студент поспішили на поверхню. Друзі вже чекали на них. Вони були перелякані.

– Де ж ви зникли? - схвильовано питав вуйко Орест.

– Та там система складна, - пояснив студент. - Навіть у нашому університеті такому не вчать.

Зі світлом стало якось спокійніше. Проте, містечко й далі потопало у темряві.

Злива не зупинялася.

Раптом пролунав крик. Дикий, майже нелюдський крик жаху. Потім донісся якийсь незрозумілий звук, схожий на гучне чавкання.

Потім ще один крик - вже іншої людини. І так далі.

Друзі визирнули у вікно. По привокзальній площі біг немолодий вже чоловік у довгих сімейних трусах. Видко було, що він тільки-но вистрибнув з ліжка. За ним неслася гігантська огидна жаба.

– Рятуйте, людоньки добрі! - кричав чоловік. - На нас напали дивовижні, невідомі науці потвори! Вони вийшли з нашого ставка, заполонили містечко і почали нас усіх їсти! Негайно повідомте Верховну Раду, Кабінет міністрів та Секретаріат Президе...

Він не договорив. Жаба наздогнала його і з'їла.

– Треба зачинити двері, - наказав професор Бойко-Власишин.

– Ой, забула! - пригадала Марта. Вона дістала з кишені величезний ключ і вставила його до замка. - Наразі зроблю!

– Тепер ми у безпеці, - зітхнув вуйко Орест.

– Ген, ходімо рятувати містечко! - запропонував студент.

– Пізно, - зауважив професор.

Крики зтихли. Запанувала зловісна тиша.

Жаби почали збиратися навколо ДакДональдса. Великі та потворні, вони жадібно облизувалися. Але не наближалися.

– Вони бояться світла, - здогадався професор.

– На скільки ще вистачить акумулятору? - спитав студент.

– Не знаю... - Марта кусала губи. Вона справді не знала.

– Минулого разу його стало години на три, - пригадали кухарі Митко та Юрко.

– Коли це, минулого разу? - спитала Марта. - Щось не пригадую...

– Тебе тоді викликали до Тернополя на супер-апґрейд-трейнінґ левел-ту з підвищення кваліфікації...

– Я бачу, ви є до науки, - схвалив студент. Він подивився на неї захопленими очима. У цьому погляді проглядала шана і... ще щось. І від цього "чогось" Мартусі стало тепло і радісно. Ніби й не було навколо тієї страшної ночі із дощем і жабами...

– Наука є світло для Нації, - зауважив вуйко Орест.

– Отут вже не можу не погодитись, - сказав викладач Києво-Могилянської Академії.

– Один плюс три дорівнює чотирьом... - тихо сказав вчений. - Якщо ж відняти 22 хвилини... а потім ще 65 хвилин...

– Шчо ви рахуєте? - зацікавлено спитався студент. Навіть на вакаціях, він тягнувся до знань.

– Скільки часу нам залишилося... - відповів науковець.

– До якого моменту? - спитала Марта.

– Поки не сяде акумулятор.

Всі, окрім професора, затремтіли.

Жаби заоблизувалися швидше - ніби зрозуміли, про що кажуть люди.

– Треба зорганізувати оборону, - запропонувала Марта.

– Слушна ідея, - зрадів студент. Він знов подивився на Марту якось по-особливому... ніжно...

– Треба скласти бойовий плян, щоб ніякісенькі кляті вороженьки не зуміли нас побороти у мілітарійних змаганнях, - зауважив вуйко Орест.

Всі подивилися на вченого.

Бойко-Власишин заговорив:

– Треба ся підняти на другий поверх та ся там забарикадувати...

– Чому на другий? - поцікавилася Марта.

– Бо скоро почнеться повінь...

– Повінь?!?! - злякано закричали всі.

– Так... Я приблизно підрахував кількість опадів, додав до глибини місцевого ставка і порівняв із висотою цього ДакДональдса над рівнем світового океану...

– І які є висновки??? - водночас спитали всі.

– Другий поверх має ся залишити сухим, - сказав професор.

– Повінь? - іронійно перепитав вуйко Орест. - Та де там! Я тут усе життя прожив, а повоні не бачив!

– То подивіться у вікно, - вимовив вчений, ледь приховуючи хвилювання.

Вода справді піднімалася. Вже затопило більшу частину містечка. Навіть залізничний вокзал напроти ледь виступав над поверхнею. Жаби щиро раділи.

"Добре, що ми на пагорбі!" - подумала Марта.

– Треба будувати барикаду, - сказав Бойко-Власишин.

– Але з чого? - спитав вуйко Орест.

– Ну, хоча б з цих меблів...

– Але вони є прикручені до підлоги, - зауважили кухарі Митко і Юрко.

– Хочете, відламаю? - запропонував студент. Він оголив могутні біцепси: - Еге ж! Не дурно я ходив до студентського клюбу культуризму імені Івана Франка!