Богдан Бойчук - Життя з Алісою поза дзеркалом

— Звичайно. А один чолов'яга так нахилився в мій бік, що схитнувся зі стільця і грюкнув на підлогу. Ха-ха-ха!

Дурнуватий Вольф зареготав разом з нею — вульгарно, неестетично — аж мені кишки порозривало!

— Що тут смішного! — крикнув я роздратовано.

— Увесь інцидент смішний. Але, коли ти п'яний, не маєш ніякого почуття гумору.

— Що ти можеш знати про мене? Я тебе ніколи в житті не зустрічав. Тільки-но вчора побачив у дзеркалі.

— І цього досить.

— Досить для чого?! — я так розлютився, що почав кричати на повне горло.

— Мене звуть Алісою, — звернулася жінка до моїх компаньйонів, демонстративно ігноруючи мене.

— Дуже приємно! — із захватом вигукнули компаньйони.

Я так і знав! Ці роззяви цілий вечір будуть захоплюватися нею і думати тільки про одне. А про філософські диспути, які все-таки глибші й духовно більше вдоволяючі, ніж та благодать між ногами цієї жінки, нема що й думати. Я вже давно підозрював, що мої компаньйони заджди дадуть перевагу 80-відсотковій і жінкам, а не філософії. Але що я міг вдіяти? Кращих компаньйонів мені не пощастило знайти.

— Насправді, я не Аліса. Він, — вона тицьнула вказівним пальцем мені прямо під ніс, — так вчора подумки назвав мене. Опівночі його уява геть затьмарилася, і він не міг нічого кращого придумати. А я не хотіла спростовувати його, бо знаєте, який він дразливий, коли йому перечать.

— Ще й як знаємо! — гукнули в унісон компаньйони.

Мене аж сіпнуло з люті! Ті папуги будуть повторювати все, що вона бовкне! І звідки вона так багато знає про мене? Вона ніколи не зустрічалася зі мною, ніколи не говорила зі мною. Оце ось ледве п'ять хвилин, як присілася коло мене, і вже читає мене, мов відкриту книгу. В моєму умі майнула думка, що вона небезпечна для мене жінка і треба чим скоріше позбутися її.

— Слухай, Алісо, тобі час забиратися геть. Це не місце для тебе, — сказав я якнайкатегоричніше.

— Добре. Я маю дуже гарне місце для себе! — вона вхопила свій стілець і сіла коло Себастьяна.

Аліса знала, як різати мене до живого! Якби вона присіла до малого Йогана з округлим, як гарбуз, обличчям і щетиною на голові чи коло товстого й лисого Бруна, — то мені й печінка не заболіла б від того. Та й, врешті-решт, якби навіть сіла біля молодого Вольфа, стрункого хлопця з довгим кучерявим волоссям, але з зім'ятим обличчям, — я не дуже плакав би. А вона сіла коло високого, гарного Себастьяна з русявою борідкою, ясним довгим волоссям і голубими очима. Він був гарніший мужчина за мене, на це не було ради. Але в корчмі погейкували мені поза плечима, що він був також мудріший. А це вже боліло! Це була явна неправда! Річ у тому, що в корчмі назагал недолюблювали мене й вигадували всякі нісенітниці, аби мене вколоти.

Щоб рятувати ситуацію, я почав розмову про Тому Аквінського, надіючись, що його філософія охолодить пристрасті моїх компаньйонів. Але де там! Ніяка філософія не здатна протистояти гарячій спідниці.

Обличчя Себастьяна світилося в півтемряві, як ліхтар, і він, без почуття стилю й доброго тону, зазирав Алісі за пазуху і терся об її стегно. В розпуці я замовив четверту пляшку. Я ніколи досі такого не робив. А це свідчило про те, до чого жінка може довести чоловіка. Аліса ж захоплено привітала мій «гуманітарний жест», як вона висловилася, і взялася дудлити горілку. Це вже було нижче всякої жіночої гідності і діяло проти моїх естетичних настанов!

Я пив, мені тьмарилося в очах і в голові, а мою свідомість заглушував хтивий регіт моїх компаньйонів. Раптом я на мить отверезів від виду перед очима: Себастьян обціловував Алісині груди і пхав їй між ноги руку. А вона, замість відштовхнути його, ще ширше розкрачила коліна. Якась нелюдська сила вирвала мене зі стільця в повітря. Та шльондра не вспіла ще як слід познайомитися зі мною, а вже зраджувала мене! Я вхопив її за косу й потягнув за собою. Але довго тягнути її мені не довелося. Коли свіже повітря надворі вдарило мені в обличчя, я повалився на тротуар. Тож, замість тягнути Алісу, вона тягнула мене додому.

Коли ми нарешті добралися до мого мешкання, я впав у хвилі м'яких подушок і втратив притомність. А затрата притомності і є тим найкращим почуттям, яке людина може пережити.

Я прокинувся пополудні між порозкиданими подушками з нестерпним болем голови. Я лежав на плоскому голому матраці зодягнений, тільки черевики хтось стягнув із мене. Може, їх стягнула Аліса, а може, я сам. Нічого не пригадую. Мені вчора здавалося, що Аліса привела мене додому, роздягнула, викупала в ванні й поклала до ліжка. Та все це, виходить, було витвором п'яної уяви, бо я спав зодягнений і пожмаканий, а в помешканні й сліду Алісиного не було. Я вже навіть не певний, чи саме вона вела мене додому, чи, може, хтось із моїх компаньйонів. Я завжди вірив у почуття міри й гармонії. Тож четверта пляшка горілки вчора була переступом тієї міри, і за це доводиться платити. Але що поробиш, коли природа людська — безмірна.