Джейсон Фрайд - Remote. Офіс не потрібен

Редактори та режисери з «IT Collective» – компанії-виробника фільмів і рекламних відеороликів, розташованої в Колорадо та зі співробітниками також у Нью-Йорку та Сіднеї, – час від часу переходять у нічний режим, коли працюють над новим фільмом. А вранці швиденько обговорюють свої напрацювання з рештою команди, щоб оцінити динаміку й намітити план на наступну ніч. І кого обходить, що вони проспали до обіду, щоб виробити такий графік?

Звичайно, не всяку роботу можна організувати повністю за вільним графіком. Наша компанія пропонує клієнтам технічну підтримку протягом традиційно встановленого робочого дня, а тому спеціалісти технічної підтримки мають працювати саме за такими годинами. Але навіть із такими обмеженнями все одно можна організувати гнучкі графіки для штату за умови, що всі його члени можуть підмінити одне одного, покриваючи весь спектр діяльності.

Годі думати, що стандартний офісний графік – обов’язковий. Вам знадобляться деякий час і нові навички, щоб привчитися працювати асинхронно з колегами, але згодом ви усвідомите: головне – не годинник, а сама робота.

Міста – це скарбниці талантів і людських ресурсів. Із давніх-давен ті, хто рухає коліщата двигунів капіталізму, вважали так: «Зберімо величезну кількість народу на маленькій площі, де їм доведеться жити на головах одне в одного у тісних кварталах, а ми тим часом зможемо знайти купу здібних працівників для наших фабрик». Чудова думка, пане Товстосуме!

На щастя, густота населення, що стала в такій пригоді фабрикам, виявилася важливою і в інших аспектах. Ми тепер маємо бібліотеки, стадіони, театри, ресторани й ще цілу купу див сучасної культури та цивілізації. Але разом із ними дістали й офісні кабінки, малесенькі квартирки й консервні банки, у яких переїжджаємо від першого до другого. Ми поміняли свободу й свіже повітря сільських пейзажів на вигОди та розваги.

Нам пощастило, адже ті технологічні новації, які вможливили телероботу, викликали в нас також потяг до телекультури й телерозваг. Уявіть, як ви намагаєтесь описати містянину 1960-х світ, де можна негайно отримати доступ до будь-якого фільму, книжки, музичного альбому та прямої трансляції будь-якого спортивного матчу (з високою якістю зображення та в значно кращій кольоровій гамі, аніж будь-коли в минулому). Та вас би просто взяли на сміх! І у 80-х теж би кепкували. А тепер ми з вами живемо саме в такому світі.

Та є різниця: сприймати його як належне чи робити висновки. Якщо нині ми з вами маємо необмежений доступ до культури та розваг із будь-якої локації, то чому досі воліємо жити прив’язаними до умов минулого? Невже ота квартира із шаленою ціною, ота консервна банка на колесах, ота ваша офісна кабінка справді того варті? Ми впевнені: щодня дедалі більше людей відповідатимуть на це запитання негативно.

Тож ось вам наше передбачення: протягом наступних двадцяти років справжньою ознакою привілейованості вважатимуть переїзд із міста. І не десь у передмістя, на відстань повідця, а куди душа забажає.

Фешенебельний кутовий офіс біля самої маківки хмарочоса, розкішний «лексус» від компанії, секретар. Тепер легко кепкувати з таких старорежимних атрибутів корпоративної розкоші. Але й нувориші від них не дуже відрізняються: вишуканий шеф-кухар і безкоштовні обіди, послуги пральні, масажі, купа іграшок на комп’ютері. Це два боки однієї медалі.

Медалі, яку видають в обмін на нескінченні години в офісі. Далеко від сім’ї, друзів, захоплень і хобі, які не зазначено в резюме. Єдине сподівання, що всі ці спокуси якось підтримають і допоможуть дотягнути до пенсії, щоб присвятити себе тому, від чого довелося відмовлятися протягом довгих років.

Але навіщо чекати? Якщо ви любите кататися на лижах, то навіщо чекати, поки ваші суглоби ослабнуть від старості, а будь-яке падіння може результувати в зламане стегно, і тільки потім перебиратися до Колорадо? Якщо ви захоплюєтеся серфінгом, то чому сидите в бетонних джунглях, а не де-небудь на узбережжі? Якщо всі ваші рідні й близькі мешкають у невеличкому містечку в штаті Ореґон, то що ви й досі робите на другому боці континенту?