Терри Пратчетт - Морт

— Там одвірок у кістках і черепах? — запитав Морт, відсуваючи стілець.

— Та тут усе в них, ну, переважно, — зітхнув Альберт. — Такий уже смак у нього, та жодних натяків у тому нема.

Лишивши сніданок вистигати, Морт побіг сходами вгору, тоді коридором, а тоді спинився перед першими дверима. Підніс руку постукати.

— ЗАХОДЬТЕ.

Ручка повернулася сама собою. Двері прочинилися всередину.

Смерть сидів за столом і зосереджено вдивлявся у книгу в шкіряній палітурці — ледве не більшу за сам стіл. Тримаючи кістяного пальця на останньому прочитаному рядку, глянув на Морта, коли той зайшов, і вишкірився. Зрештою, що ще він міг зробити.

— АГА, — сказав він і замовк. Тоді почухав підборіддя — з таким звуком, як буває, коли нігтем провести по зубчиках гребінця.

— ХЛОПЧЕ, ТИ ХТО?

— Морт, пане, — відповів Морт. — Учень ваш. Пригадуєте?

Смерть якийсь час дивився на нього, а тоді перевів блакитно-гольчастий погляд на сторінку книги.

— ТАКИ ТАК. МОРТ. ЩО Ж, ХЛОПЧЕ, ЧИ СПРАВДІ ПРАГНЕШ ТИ ОПАНУВАТИ ТАЄМНИЦІ ПРОСТОРУ Й ЧАСУ?

— Так, пане. Гадаю, що так.

— ОТ І ДОБРЕ. СТАЙНЯ ЗА БУДИНКОМ. ВСЕРЕДИНІ НА ДВЕРЯХ ВИСИТЬ ЛОПАТА.

Смерть глянув на книгу. Тоді підвів погляд. Морт не рушив із місця.

— ЧИ Є ЙМОВІРНІСТЬ, ЩО ТИ НЕ РОЗУМІЄШ ТЕ, ЩО Я СКАЗАВ?

— Не до кінця розумію, пане, — відповів Морт.

— ГНІЙ, ХЛОПЧЕ. ГНІЙ. АЛЬБЕРТ МАЄ В САДУ КОМПОСТНЕ ЗВАЛИЩЕ. ГАДАЮ, ДЕСЬ ТАМ МАЄ БУТИ Й ВІЗОК. ДО РОБОТИ.

Морт похмуро кивнув.

— Так, пане. Розумію, пане. Пане?

— СЛУХАЮ?

— Пане, мені не дуже ясно, який це має стосунок до таємниць часу й простору.

Не відводячи погляду від книги, Смерть відповів:

— БО ТИ ТУТ ДЛЯ ТОГО, ЩОБИ ВЧИТИСЯ.

Факт, що Смерть, який опікується Диском, сам себе називає АНТРОПОМОРФНИМ УОСОБЛЕННЯМ, цілком відомий. А ще відомо, що він давно уже відмовився він коней-скелетів, адже весь час доводилося спинятися й прикручувати відпалі кістки по місцях. Тому теперішні його коні були цілком собі з плоті й крові, і то окраси своєї породи.

Годували їх, як тепер уже знав Морт, дуже навіть щедро.

Іноді робота приносить доходи. Ця ж обіцяла буквально протилежне. Хай там як, а виконувати її випадало в теплому місці й увійти в ритм було нескладно. Так сталося і з Мортом: він увійшов у ритм і взявся подумки грати в лічильно-дослідницьку гру, до якої вдаються зазвичай ті, хто опиняється в подібних обставинах. Отже, думав він собі, чверть я вже зробив, або нехай третину, тож коли зроблю отой кут, де вила стоять, буде більше половини, може, п’ять восьмих, а це значить, ще три візки… Все це, звісно, не надто показово, але все ж таки підтверджує, що дати раду багатствам всесвіту значно простіше, коли ділити їх на низку дрібних частин.

Кінь позирав на Морта зі стійла й подеколи намагався пожувати йому волосся на товариський манер.

За якийсь час Морт відчув, що за ним спостерігає хтось іще. Дівчина на ім’я Ізабелл стояла на порозі, спершись на половинчасті дверцята і вклавши підборіддя на долоні.

— То ти слуга? — запитала вона.

Морт випростався.

— Ні, я учень, — відповів він.

— Дурниці. Альберт сказав, що ніякий ти не учень.

Морт зосередився на гною, лопаті й візку. Ще дві лопати, а то й три, коли добре втрамбувати, і це буде ще чотири візки, хоча хай буде п’ять, і тоді буде половина від…

— Він казав, — Ізабелл підвищила голос, — що учні стають майстрами, та Смерть може бути тільки один. Тому ти просто слуга і маєш робити, що я скажу.

…а тоді ще вісім візків, і до дверей все буде чисто, а це значить, що майже третину від усього зроблено, і тоді…

— Чув, що кажу, хлопче?

Морт кивнув. А тоді ще чотирнадцять візків, чи навіть п’ятнадцять, бо я в куті недоприбирав, і…

— Язика проковтнув?

— Морт, — м’яко промовив Морт.

Ізабелл скажено на нього зиркала.

— Що?

— Кажу, звати мене Мортом. Чи Мортимером. Зазвичай мене звуть Мортом. Ви хотіли про щось поговорити?

На хвильку їй заціпило, і вона мовчки переводила погляд з лопати на його обличчя і назад.

— Та штука в тому, — повів далі Морт, — що спершу я маю доробити оце.

Ізабелл вибухнула:

— Нащо ти тут? Нащо батько тебе сюди притягнув?

— Він мене найняв на ярмарку. Усі хлопці знайшли собі майстрів — і я знайшов.

— А ти хотів до нього в учні? — відрізала вона. — Він Смерть узагалі-то. Чорний Жнець. Не хто-небудь. І ним не стають, ним треба бути від початку.

Морт невизначено махнув на візок.