Терри Пратчетт - Морт

За хвильку від купки кошенят відділилося щось подібне до димової хмарки й набрало подоби трьох котячих силуетів.

Вони тремтіли, непевні в собі, й здивовано кліпали на Морта сірими оченятами. Коли він спробував до одного з них торкнутися, рука пройшла наскрізь і злегка засвербіла.

— НА ЦІЙ РОБОТІ ЛЮДЕЙ БАЧИШ НЕ В НАЙВИГІДНІШОМУ СВІТЛІ, — сказав Смерть. Він подмухав на кошеня, і те поволі перевернулося в повітрі. Його жалібний нявк звучав так, ніби доносився крізь олив’яну трубку десь дуже здалеку.

— Це душі, так? — запитав Морт. — А людські які на вигляд?

— ЯК ЛЮДИ, — відповів Смерть. — ЗАГАЛОМ УСЕ ЗВОДИТЬСЯ ДО ПЕВНИХ ЯКОСТЕЙ МОРФОГЕНЕТИЧНОГО ПОЛЯ.

Він зітхнув із таким звуком, наче хтось посунув важку завісу, зібрав котячі обриси з повітря й заховав десь глибоко в темних нутрощах плаща. Підвівся.

— ТЕПЕР КАРРІ, — сказав він.

У «Каррієвих садах» на розі Божої вулиці й Кривавого провулка було людно, і люди ті належали переважно до так званого вищого світу — тобто до тих, хто так чи інакше випливає на поверхню і там тримається, і кого доцільніше узагальнено називати верхами. Пахучі кущі, розставлені між столиків, майже повністю забивали сморід — той правив місту за таку собі нюхову протитуманну сирену.

Морт їв аж за вухами лящало, а цікавість свою щосили притлумлював і навіть не намагався роздивитися, як Смерть взагалі може щось там їсти. Їжа була на тарілці, потім її не ставало, тож, мабуть, щось таки відбувалося поміж тим. Морта не полишало відчуття, що Смерть насправді не звичний до цього всього, просто намагається якось допомогти учневі розслабитися, немов нежонатий дядько, на якого полишили племінника і який дуже боїться напартачити.

Інші відвідувачі не дуже звертали на них увагу — навіть коли Смерть відхилився на стільці й закурив тонку люльку. Не звертати уваги на тих, у кого йде дим з очниць, не так уже й просто, та всі навколо непогано давали собі з цим раду.

— Це чаклунство? — запитав Морт.

— САМ ЯК ГАДАЄШ? — відказав Смерть. — Я Ж ТУТ, ПРАВДА, ХЛОПЧЕ?

— Правда, — поволі відповів Морт. — Я… Я за людьми спостерігав. Вони на вас дивляться, та не бачать, як мені здалося. Ви якось на них для цього впливаєте?

Смерть похитав черепом.

— ВОНИ Й БЕЗ МЕНЕ ДАЮТЬ СОБІ РАДУ. ЖОДНИХ ЧАРІВ. ЛЮДИ НЕ МОЖУТЬ МЕНЕ БАЧИТИ, ПРОСТО НЕ МОЖУТЬ СОБІ ЦЬОГО ДОЗВОЛИТИ. АЖ ДОКИ ЧАС НЕ НАСТАНЕ, ЗВІСНО. ЧАРІВНИКИ МЕНЕ БАЧИТИ МОЖУТЬ. І КОТИ. А ПЕРЕСІЧНА ЛЮДИНА… НІ, НІКОЛИ. — Він випустив кільце диму в небо й додав: — ДИВНО, АЛЕ ТАК ВОНО Є.

Морт поспостерігав, як кільце диму поколивалося в повітрі, відпливло до неба й понеслося у бік річки.

— Я вас бачу, — сказав він.

— З ТОБОЮ ВСЕ ІНАКШЕ.

Офіціант-хапонієць приніс рахунок і поклав його на стіл перед Смертю. То був невисокий темношкірий чоловічок, і волосся в нього на голові мало такий вигляд, ніби це не волосся, а кокос, що вибухнув надновою. Офіціант насторожено насупився, коли Смерть чемно йому кивнув, потрусив головою, ніби намагався вигнати з вух мильну воду, а тоді пішов.

Смерть запустив руку кудись у глибини плаща й витягнув величеньку шкіряну калитку, набиту розмаїтими мідяками, здебільшого посинілими й позеленілими від старості. Уважно роздивився рахунок. Відлічив дюжину мідяків.

— ХОДІМО, — сказав Смерть Мортові, — ЧАС ІТИ.

Морт почимчикував із саду слідом за Смертю. На вулиці й досі було гамірно, хоч колір неба уже прозоро натякав на наближення світанку.

— Що ми тепер робитимемо?

— ПРИДБАЄМО ТОБІ НОВИЙ ОДЯГ.

— Цей щойно сьогодні придбано. Тобто вчора.

— ПРАВДА?

— Батько казав, та крамниця славна одягом, що всякому по кишені, — пояснив Морт і перейшов на біг, щоби встигнути за господарем.

— НОВОГО ЖАХНОГО ВІДТІНКУ ЗЛИДНЯМ ВОНА ТОЧНО ДОДАЄ.

Вони звернули на ширшу вулицю, що вела до багатшої частини міста (смолоскипи траплялися частіше, а купи гною — рідше). Там уже не було рундуків і вуличних торговців, а на будинках були вивіски. І це не були звичайні крамнички чи майстереньки — це були великі магазини з постачальниками, порадниками, стільцями й плювальницями. Більшість були відчинені, бо пересічний анкійський торговець не може спати, коли можна заробляти.

— Тут хоч хтось хоч коли-небудь спить? — запитав Морт.

— ЦЕ МІСТО, — відповів Смерть і відчинив двері до магазину готового вбрання. Коли вони вийшли звідти за двадцять хвилин, на Мортові була чорна точно скроєна й вишита сріблом мантія, а власник крамниці тупо дивися на жменю старовинних мідяків і не міг пригадати, як став їхнім власником.