Терри Пратчетт - Морт

Та все це було затьмарене сяйвом, що здіймалося до зір від самого Узбіччя Диска. Широкі потоки світла переливалися й лискотіли в нічному небі, здіймаючись навколо світу золотавими стінами.

— Так гарно! — тихо промовив Морт. — Що це?

— СОНЦЕ ПРОСТО ПІД ДИСКОМ, — пояснив Смерть.

— І таке щоночі?

— ЩОНОЧІ, — відповів Смерть. — ТАК ПРИРОДА ВЛАШТУВАЛА.

— І хтось про це знає?

— Я. ТИ. БОГИ. ПРИЄМНО, ПРАВДА Ж?

— Божечки!

Смерть перехилився в сідлі й придивився пильніше до королівств унизу.

— НЕ ЗНАЮ, ЯК ТИ, А Я БИ ЗАЛЮБКИ ПРИКІНЧИВ ЗАРАЗ ТРОХИ КАРРІ.

Було вже добряче за північ, та у здвоєному місті Анк-Морпорк вирувало життя. Мортові й Овечий Перевал здавався жвавим, та порівняно з натовпами на вулицях столиці, те містечко видавалося тепер щонайбільше моргом.

Поети намагалися описувати Анк-Морпорк. Та зазнавали поразки. Може, справа була в тому, що місто було аж надто, нестримно живим, або, можливо, в тому, що у місті з мільйоном мешканців і повною відсутністю каналізації поетам, які надавали перевагу нарцисам, було затяжко — і їх можна зрозуміти. Тому домовмося просто, що Анк-Морпорк вирує життям, мов шмат лежалого сиру в спекотний день, — життям гучним, мов лайка в кафедральному соборі, яскравим, мов нафтова плівка на калюжі, кольоровим, мов синець, і таким жвавим, діловим, активним, енергійним і щиро заклопотаним, як буває, коли вкинути у термітник псячий труп.

Там були храми — і крізь їхні відчинені навстіж брами на вулиці текли звуки гонгів, тарілок або, у випадку консервативніших ортодоксальних релігій, скрикування принесених у жертву істот. Були крамниці й майстерні, з яких на хідники вивалювався розмаїтий крам. А ще було доволі багато приязних юних панянок, яким забракло грошей на одяг. Були там і ковтачі вогню, і жонглери, і продавці миттєвого почуття вищості над усім і всіма.

І Смерть урочисто крокував крізь усе це. Морт майже чекав, що той пролине крізь натовп мов дим, та вийшло геть інакше. Просто куди б Смерть не йшов, натовп розступався перед ним.

Але Морта це не стосувалося. Люди, які поступалися дорогою його новому господареві, точно так само вчасно заступали дорогу Мортові. Йому наступали на ноги, давали стусанів під ребра, йому намагалися продати неприємні прянощі й підозрілої форми овочі, а одна статечна пані сказала йому — хай як необґрунтовано — що він симпатичний юнак, якому не завадить розважитись.

Морт щиро подякував, мовляв, йому наче й без неї не бракує розваг.

Смерть вийшов на ріг вулиці, де полум’я пристінних смолоскипів промовисто вигравало на полірованому куполі його черепа, й потягнув ніздрями повітря. Якийсь п’яниця з натугою підвівся і, не до кінця розуміючи причини своїх дій, трохи змінив зигзагоподібний маршрут.

— ТАКЕ-ОТ МІСТО, ХЛОПЧЕ. ЯК ВОНО ТОБІ?

— Дуже велике, — сказав Морт невпевнено. — Яке щастя в тому, щоби жити в такій тісноті?

Смерть знизав плечима:

— А МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ. СТІЛЬКИ ЖИТТЯ.

— Пане?

— ТАК?

— Що таке каррі?

Сині вогники спалахнули в очницях Смерті.

— КУШТУВАВ КОЛИСЬ РОЗПЕЧЕНИЙ ЛІД?

— Ні, пане.

— КАРРІ ПРИБЛИЗНО ТАКЕ.

— Пане?

— ТАК?

Морт ковтнув слину.

— Перепрошую, що розпитую, та батько казав, що коли я чогось не зрозумію, то треба перепитати. Правильно?

— ЦІЛКОМ ДОЦІЛЬНО, — сказав Смерть і завернув на бічну вулицю, де натовп розходився перед ним, мов хмара випадкових молекул.

— Тож, пане, я не міг не помітити, справа в тому, пане, точніше, очевидно, що…

— КАЖИ ВЖЕ, ХЛОПЧЕ.

— Як ви можете щось їсти?

Смерть спинився так раптово, що Морт на нього наштовхнувся. А коли розтулив рота, щоби продовжити, Смерть жестом вказав йому мовчати. Здавалося, він до чогось дослухався.

— ЗНАЄШ, ІНОДІ Я СТРАШЕННО ЗАСМУЧУЮСЯ, — сказав Смерть почасти до самого себе.

Він розвернувся й так рішуче пішов у провулок, що важкий плащ залопотів за ним у повітрі. Провулок звивався між двох високих і темних стін, сонних неосвітлених будівель — не так прохід, як випадкова стежка.

Смерть зупинився біля розбитої діжі з дощовою водою, до плеча опустив у неї руку й витягнув невеликий мішок із прив’язаною до нього цеглиною. Дістав із піхов меч, що світився в темряві синім полум’ям, і розрізав шворку на мішку.

— І ЛЮТУЮ СТРАШЕННО, — договорив він, перевертаючи мішок. На землю вивалилося кілька жалібних кавалків мокрої шерсті, і вода розтікалася калюжею навколо них. Смерть ніжно погладив кавалки білими кістяними пальцями.