Терри Пратчетт - Морт

— Сподіваюсь, ви не забилися, пане, — чемно сказав Морт.

Череп вишкірився. Звісно, подумав собі Морт, що ще він міг зробити, крім як вишкіритися.

— ЖОДНИХ УШКОДЖЕНЬ, Я ПЕВЕН.

Череп роздивився навколо й ніби вперше помітив Лежека, який, здавалося, примерз де стояв. Морт вирішив, що час дещо з’ясувати.

— Це мій батько, — сказав він, намагаючись так стати між батьком і ожилим анатомічним зразком, щоби не здатися нечемним. — Перепрошую, пане, але ви часом не Смерть?

— САМЕ ТАК. «ВІДМІННО» ЗА СПОСТЕРЕЖЛИВІСТЬ, ЮНАЧЕ.

Морт нервово ковтнув.

— Мій батько хороша людина, — сказав він. Тоді подумав трохи й додав: — Дуже хороша. Може, якщо ваша ласка, облиште його, коли раптом так можна? Не знаю, що ви йому поробили, та я був би вдячний, коли б це припинилося. Тільки не ображайтеся, будь ласка.

Смерть відступив і схилив череп набік.

— Я ВСЬОГО ЛИШ НА ХВИЛЬКУ ВИВІВ НАС ІЗ ПЛИНУ ЧАСУ, — відповів він. — ТВІЙ БАТЬКО НЕ ЧУТИМЕ Й НЕ БАЧИТИМЕ НІЧОГО ТАКОГО, ЩО МОГЛО Б ЙОГО ЗАСМУТИТИ. ТОЖ НІ, ХЛОПЧЕ, Я НЕ ПО НЬОГО ПРИЙШОВ, А ПО ТЕБЕ.

— По мене?

— ТИ Ж ШУКАЄШ ПРАЦЕДАВЦЯ?

Морта осінило:

— То ви шукаєте собі учня?

Очниці перевели погляд на Морта, зореподібні зіниці палали синім полум’ям.

— ЗВІСНО.

Смерть повів кістлявою рукою. Прозора булька повітря навколо на мить пурпурово засвітилася, немовби луснула, і Лежек розморозився. На вежі над його головою механічні фігурки продовжили видзвонювати північ, щойно Часові було дозволено підхопити їх своїм потоком.

Лежек кліпнув.

— Не бачив, як ви підійшли, — сказав він. — Пробачте. Певно, думки мої десь блукали.

— Я ВАШОМУ СИНОВІ ПРОПОНУВАВ УЧНІВСТВО, — відповів Смерть. — СПОДІВАЮСЯ, ВИ НЕ ПРОТИ.

— А чим ви заробляєте, нагадайте? — перепитав Лежек, звертаючись до ожилого скелета так, наче нічого дивного в тому не було.

— Я ДОПРАВЛЯЮ ДУШІ В ІНШИЙ СВІТ, — відповів Смерть.

— Он як, — промовив Лежек, — звісно, вибачайте, я з одягу вашого мав зрозуміти. Дуже потрібна робота, надійна. Давно ведете справи?

— ТАК, УЖЕ ЯКИЙСЬ ЧАС, — відповів Смерть.

— Добренько, добренько. Ми, знаєте, якось ніколи про таку роботу для Морта не думали, але це хороша робота, хороша, і завжди попит є. Як вас звати?

— СМЕРТЬ.

— Тату… — нервово озвався Морт.

— Не скажу, що впізнаю назву контори, — сказав Лежек. — А звідки ви справи ведете?

— ЗВІДУСІЛЬ, ВІД ГЛИБИН НАЙЧОРНІШИХ МОРСЬКИХ ДО ВИСОТ ПІДНЕБЕСНИХ, ЩО ЇХ НАВІТЬ ОРЛИ НЕ СЯГАЮТЬ, — відповів Смерть.

— Непогано, непогано, — кивнув Лежек. — Що ж, я…

— Тату… — потягнув його за рукав Морт.

Смерть поклав руку Мортові на плече.

— ТВІЙ БАТЬКО ЧУЄ Й БАЧИТЬ НЕ ТЕ САМЕ, ЩО ТИ. НЕ ТРИВОЖ ЙОГО. ГАДАЄШ, ВІН ХОТІВ БИ МЕНЕ ПОБАЧИТИ ОТАК НАЖИВО, ЯК Є?

— Але ж ви Смерть, ви ходите світом і вбиваєте людей.

— Я? ВБИВАЮ? — Смерть явно образився. — ЗВІСНО Ж НІ. ЛЮДИ ГИНУТЬ, АЛЕ ЦЕ ЇХНІЙ КЛОПІТ. А ВЖЕ ПІСЛЯ ТОГО ДО СПРАВИ БЕРУСЯ Я. СВІТ, У ЯКОМУ ЛЮДИ ГИНУЛИ Б, ТА НЕ ВМИРАЛИ, МАВ БИ, М’ЯКО КАЖУЧИ, ІДІОТСЬКИЙ ВИГЛЯД, ПРАВДА Ж?

— Ну, так… — непевно погодився Морт.

Морт ніколи в житті не чув слова «заінтригований». Не входило воно до родинного вокабуляру. Однак у душі його заіскрило щось, що підказувало: перед ним якась дивина, захоплива й не така вже жахна, тож якщо цю можливість прогаяти, він шкодуватиме про це решту життя.

А тоді він пригадав усі пережиті за день приниження, довгу дорогу додому…

— Е… — заговорив він непевно, — А мені не доведеться вмирати, аби заступити на роботу, правда ж?

— БУТИ МЕРЦЕМ НЕОБОВ’ЯЗКОВО.

— А як щодо… кісток?

— ТІЛЬКИ ЯКЩО СХОЧЕШ.

Морт видихнув, бо ті дві думки не йшли з голови.

— Якщо батько не проти, — промовив він.

Вони поглянули на Лежека. Той саме чухав бороду.

— А ти як на це дивишся, Морте? — запитав він тоном хворого на лихоманку, який намагається здаватися здоровим. — Про таку роботу не мріють. І, маю сказати, не цього я для тебе хотів. Та гробарство вважається поважним фахом. Тож вирішуй сам.

— Гробарство? — перепитав Морт. Смерть кивнув і по-змовницьки підніс до рота палець. — Це цікаво, — промовив він поволі. — Гадаю, мені варто спробувати.

— А де, ви кажете, справи ведете? Чи далеко? — перепитав Лежек.

— НЕ ДАЛІ, НІЖ ТОВЩА ТІНІ, — відповів Смерть. — ДЕ ЗАРОДИЛАСЯ ПЕРША ЖИВА КЛІТИНА, ТАМ БУВ І Я. ДЕ Є ЛЮДИ, ТАМ Є І Я. І ТАМ, ДЕ ОСТАННЄ З ЖИВОГО ПОВЗТИМЕ ПІД ЗАМЕРЗЛИМИ ЗОРЯМИ, ТАМ БУТИ Й МЕНІ.

— Он як, — сказав Лежек. — То ви трохи мандруєте. — Він мав стривожений вигляд, мов людина, що намагається пригадати щось важливе, а тоді здався.