Терри Пратчетт - Морт

— Гадаю, це все на краще. Принаймні батько мій так завжди каже.

Він взявся за лопату й відвернувся. А коли почув, що Ізабелл розлючено рохнула й пішла геть, широко всміхнувся до конячого заду.

Далі Морт наполегливо дав раду шістнадцятим, восьмим, чвертям і третинам, і всі їх позвозив до компостної купи під яблунею.

Сад у Смерті був великий, чистий і добре доглянутий. А ще він був чорний-пречорний. Трава була чорна. Квіти чорні. Чорні яблука виблискували чорними боками серед чорного листя чорної яблуні. Навіть повітря було немов чорнильне. Невдовзі Морт помітив — й очам повірити не міг, — що мимохіть розрізняє чорні кольори.

Тобто не просто різноманітні найтемніші відтінки червоного, зеленого та інших кольорів, а справжні відтінки чорного. Цілий спектр кольорів — таких різних і водночас таких, так би мовити, чорних. Він зібрав залишки гною в візок, відкотив його геть і пішов назад у дім.

— ЗАХОДЬТЕ.

Смерть стояв за аналоєм і зосереджено роздивлявся мапу. Глянув на Морта так, наче не до кінця визнавав його присутність.

— ПРО ЗАТОКУ МАНТЕ ТИ, МАБУТЬ, НЕ ЧУВ, ПРАВДА? — запитав він.

— Ні, пане, — відповів Морт.

— ЗНАТНА КОРАБЛЕТРОЩА В ТИХ КРАЯХ.

— Була?

— БУДЕ, — сказав Смерть, — ЯКЩО ЗНАЙДУ ТУ КЛЯТУ ЗАТОКУ НА МАПІ.

Морт обійшов аналой і подивився на мапу.

— То ви корабель плануєте втопити?

Смерть нажахано глянув на нього:

— ЗВІСНО, ЩО НІ. ДО ЦЬОГО ДОКЛАДУТЬСЯ НЕДОЛІКИ НАВІГАЦІЇ, МІЛИНА Й НЕПОПУТНИЙ ВІТЕР.

— Який жах, — промовив Морт. — І багато потоне?

— ЦЕ ВІД ДОЛІ ЗАЛЕЖИТЬ, — відповів Смерть, відвернувся до книжкової шафи й витягнув звідти чималий географічний довідник. — НІЧОГО НЕ МОЖУ ВДІЯТИ. ЧИМ ЦЕ ТХНЕ?

— Мною, — по-простому відповів Морт.

— І ПРАВДА. СТАЙНІ. — Смерть на хвильку замовк, а тоді додав: — ЯК ГАДАЄШ, ЧОМУ Я ВІДРЯДИВ ТЕБЕ У СТАЙНІ? ДОБРЕ ПОДУМАЙ.

Морт замислився. Він таки добре подумав над цим питанням між підходами до візка й лопати. Розмірковував: може, це мало б допомогти скоординувати руки й зір, чи навчити смирення, чи донести до нього важливість простих завдань — суто в масштабі людського життя, — або ж дати йому зрозуміти, що навіть великі діячі починають із дна. Та щось підказувало: все це не те.

— Гадаю… — почав він.

— АГА?

— …Гадаю, через те, що у вас там конячого лайна по коліна було, коли вже чесно.

Смерть довго дивився на нього. Морт знічено переступив з ноги на ногу.

— ЦІЛКОМ ПРАВИЛЬНО! — гаркнув Смерть. — ТВЕРЕЗЕ МИСЛЕННЯ. РЕАЛІСТИЧНИЙ ПІДХІД. ВАЖЛИВІ ШТУКИ В ТАКІЙ РОБОТІ, ЯК НАША.

— Так, пане. Пане?

— М? — Смерть боровся із покажчиком.

— Люди ж весь час мруть, правда? Мільйонами. Ви, певно, завалені роботою. Але…

Смерть подивися на Морта в такий спосіб, до якого той уже починав звикати. Спершу це було щире здивування, яке потім переходило в летке й скороминуще роздратування, далі до нього додавалося осяяння, а тоді вже на їх місце приходила яка-не-яка терплячість до несподіванок.

— АЛЕ?

— Але тоді, здається мені, ви мали б трохи частіше відбувати з дому. Ну, ви розумієте. Ходити вулицями. У бабці моєї в часописі був ваш портрет — при косі й інших… інструментах.

— РОЗУМІЮ. ТА ПОЯСНИТИ ЦЕ НЕ ТАК УЖЕ Й ПРОСТО, ДОКИ ТИ НЕ ЗРОЗУМІЄШ ДЕЧОГО ПРО ТОЧКОВІСТЬ ІНКАРНАЦІЙ І ВУЗЛОВУ ЗОСЕРЕДЖЕНІСТЬ. А ТИ ЩЕ НЕ РОЗУМІЄШ, ПРАВДА Ж?

— Гадаю, ні.

— КОЛИ КОРОТКО, ТО ОСОБИСТОЇ ПРИСУТНОСТІ МОЄЇ ВИМАГАЮТЬ ТІЛЬКИ ОСОБЛИВІ ВИПАДКИ.

— Ви як король чи типу того, мабуть, — припустив Морт. — Я в тому сенсі, що король володарює й тоді, коли іншими справами зайнятий, як‑от коли спить, приміром. Щось таке, пане?

— ЩОСЬ ТАКЕ, — погодився Смерть, згортаючи мапи. — А ТЕПЕР, ХЛОПЧЕ, КОЛИ ВЖЕ ТИ ЗІ СТАЙНЯМИ ПОКІНЧИВ, МОЖЕШ ПІТИ ЗАПИТАТИ В АЛЬБЕРТА, ЧИ НЕМАЄ В НЬОГО ДЛЯ ТЕБЕ ДОРУЧЕНЬ. А ТОДІ, ЯКЩО МАЄШ БАЖАННЯ, МОЖЕШ ВИЇХАТИ ЗІ МНОЮ УВЕЧЕРІ.

Морт кивнув. Смерть повернувся до величезної книги в шкіряній палітурці, взявся за перо, хвильку його пороздивлявся, а тоді перевів погляд на Морта й схилив череп набік.

— ЧИ ТИ ВЖЕ БАЧИВСЯ З МОЄЮ ДОНЬКОЮ?

— Е-е-е. Так, пане, — відповів Морт, уже тримаючись за ручку дверей.

— ВОНА ДУЖЕ ПРИЄМНА ДІВЧИНА, — сказав Смерть. — ГАДАЮ, ЇЙ НЕ ЗАВАДИЛО БИ СПІЛКУВАТИСЯ З ОДНОЛІТКОМ.

— Тобто, пане?

— А ЩЕ КОЛИСЬ УСЕ ЦЕ, ЗВІСНО, НАЛЕЖАТИМЕ ЇЙ.

У глибині Смертиних очниць щось блиснуло, мов крихітна блакитна наднова. Морта осінило, хоч і не одразу, бо досвіду спілкування зі Смертю йому ще бракувало, та й почувався він незручно: господар намагався йому підморгнути.