Терри Пратчетт - Морт

— ПОТРИМАЙ ОЦЕ, — сказав Смерть, вклав Мортові в руки косу і перекинув ногу через сідло. Коса мала майже звичайний вигляд, от тільки лезо було таке тонке, що просвічувало, й було зіткане, здавалося, із синюватого серпанку, який кришив полум’я й шинкував звук. Морт тримав косу дуже обережно.

— ГАРАЗД, ХЛОПЧЕ, ВСІДАЙСЯ. АЛЬБЕРТЕ, НЕ ЧЕКАЙ НАС НА ВЕЧЕРЮ.

Кінь виніс їх надвір, а тоді здійняв у небо.

Зорі навколо них мали б спалахнути усі одразу, омити їх суцільним потоком. Чи повітря мало б закрутитися вихором довкола них і перетворитися на ураган світла, як це буває зазвичай під час міжпросторового гіперстрибка. Та це була подорож зі Смертю, а він давно уже вмів майстерно пересуватися в просторі без демонстративних спецефектів і стрибати з виміру в вимір так само просто, як проходив крізь замкнені двері. Тож Хропунець невимушено ніс їх галопом над каньйонами між велетенських купчастих хмар, аж доки ті розійшлися остаточно й відкрили Мортовим очам осяяний вечірнім сонцем Диск.

— ЧАС МОЖНА КОРИГУВАТИ, — пояснив Смерть, коли Морт запитав про пересування. — ВІН НЕ ТАКИЙ УЖЕ Й ВАЖЛИВИЙ.

— Завжди вважав, що важливий.

— ЛЮДИ ТАК ВВАЖАЮТЬ, БО ВОНИ ЙОГО ВИНАЙШЛИ, — похмуро сказав Смерть. На думку Морта, це було голослівне твердження, та він вирішив не сперечатися.

— Що тепер? — запитав він.

— У ХАПОНІЇ ДУЖЕ ПЕРСПЕКТИВНА ВІЙНА, — відповів Смерть. — ЩЕ В КІЛЬКОХ МІСЦЕВОСТЯХ СТАЛИСЯ СПАЛАХИ ЧУМИ. А ЩЕ Є ОДНЕ ВАЖЛИВЕ УБИВСТВО, ЯКЩО ЦІКАВО.

— Правда? Убивство?

— АТОЖ, КОРОЛЯ.

— А, короля, — зневажливо пробурмотів Морт. Про королів він дещо знав. Раз на рік в Овечий Перевал приходила мандрівна — чи то бродяча — трупа, і в її доробку були самі лиш вистави про королів. Королі тільки й робили, що вбивали один одного чи самі гинули від рук убивць. Сюжети були закручені: були в них і фальшиві особистості, й отруєння, і битви, і загублені в дитинстві нащадки, і привиди, і відьми з відьмаками, а ще суцільні ножі, стилети й кортики. І оскільки очевидно було, що королем бути — не в варенні купатися, Морт щоразу дивувався, нащо половина персонажів аж так прагне влізти на трон. Мортові уявлення про життя в палаці були дещо туманні, та виспатися, як він розумів, точно не випадало.

— Я би залюбки глянув на справжнього короля, — сказав він. — Вони завжди при короні, так мені бабуся казала. Навіть у вбиральні.

Смерть трохи обміркував почуте.

— ТЕХНІЧНО НІЩО НЕ ЗАВАЖАЄ, — погодився він. — ОДНАК, ІЗ МОГО ДОСВІДУ, ЦЕ ЗАЗВИЧАЙ НЕ ТАК.

Кінь під ними крутнувся, і неосяжна шахівниця рівнини Сто замінилася під його копитами з блискавичною швидкістю. То був край, багатий на мулисті ґрунти, капустяні поля й охайненькі маленькі королівства, чиї кордони звиваються, мов нервові змії, через постійні міжусобиці, принципові конфлікти, династійні шлюби, заплутані політичні союзи й нехлюйство картографів.

— А цей король, — запитав Морт, коли вони саме пролітали над лісом, — добрий чи злий?

— Я ПРО ТАКІ РЕЧІ НІКОЛИ НЕ ЗАМИСЛЮЮСЯ, — відповів Смерть. — НЕ КРАЩИЙ І НЕ ГІРШИЙ ЗА ІНШИХ, ГАДАЮ.

— А він засуджує людей до страти? — запитав Морт, та потім пригадав, із ким говорить, і додав: — Звісно, за винятком тих випадків, що вимагають вашої високої присутності.

— БУВАЄ. Є РЕЧІ, ЯКІ КОРОЛЯМ ЗАВЕДЕНО РОБИТИ.

Місто пливло під ними, скупчене навколо замкових мурів, що височіли на скелястому узвишші, випнутому посеред рівнини, мов геологічна родимка. За словами Смерті, той виступ був однією суцільною скелею, що свого часу відкололася від Вівцескель і відпливла разом із льодовиком у ті давні часи, коли Крижані Велетні воювали з богами й ганяли льодовики по всьому Дискові, намагаючись заморозити світ. Та кінець-кінцем вони здалися й відвели свої крижані стада в таємничі й неприступні бритвогострі гори поблизу Осердя. Мешканці рівнини губилися в здогадах, нащо було лишати тут здоровезну каменюку. Хоча в юного покоління мешканців Сто Лата — міста навколо скелі — таки була одна версія: без тієї каменюки рівнина мала б смертельно нудний вигляд.

Хропунець трусив крізь повітря, а тоді спинився біля флагштока на головній замковій вежі. Смерть спішився й сказав Мортові прилаштувати коневі торбу для годівлі.

— А люди не помітять коня на вежі? — запитав Морт, коли вони спускалися сходами.

— А ТИ ПОВІРИВ БИ СВОЇМ ОЧАМ, КОЛИ ПОБАЧИВ БИ КОНЯ НА ВЕРШЕЧКУ ГОЛОВНОЇ ВЕЖІ?

— Ні. Кінь такими сходами не зійде.