Терри Пратчетт - Морт

У місцевості, що не корилася законам простору й часу, не була позначена на жодній мапі, існувала тільки в тих далеких околицях багатовсесвітного космосу, що про них мали уявлення лишень нечисленні астрофізики, і то тільки завдяки дійсно неякісній кислоті, Морт проводив залишок дня в такий спосіб: допомагав Альбертові саджати броколі. Саджанці були чорні з фіолетовим відтінком.

— Він, бачте, старається, — пояснював Альберт, заселяючи рослину в підготовану ямку. — Та коли до кольорів доходить, уяви йому бракне.

— Не певен, що розумію, — відповів Морт. — То ви казали, він усе це сам створив ?

За парканом ландшафт стрімко набував похилості. Схил вів до глибокої долини, за якою височіло незаліснене й похмуре плато, що тягнулося аж ген-ген до далеких гір — гострих, мов котячі ікла.

— Ага, — підтвердив Альберт. — Ви слідкуйте, куди лійку хилите.

— А що тут раніше було?

— Поняття не маю, — сказав Альберт і взявся за наступний рядок. — Твердь, напевно. Це така хитра назва для чистого й незайманого нічого. Не така вже й старанна робота, направду. Сад іще нічого, та гори нашвидкуруч склепані. Як ближче підійти, то геть неякісні. Я колись ходив дивитися.

Примружившись, Морт придивився до дерев. Ті мали переконливо якісний вигляд.

— Нащо йому все це?

Альберт крекнув:

— Знаєте, що буває з юнаками, які ставлять забагато запитань?

Морт на мить замислився.

— Ні, — сказав він зрештою. — Не знаю.

Запала мовчанка.

Тоді Альберт підвівся й сказав:

— Та й я, трясця мене бери, не знаю. Певно, добуваються-таки відповідей і прикладають їх до діла.

— Він казав, що можу з ним ввечері виїхати.

— То ви щасливчик, — сказав Альберт невизначено, йдучи в бік дому.

— То він справді все це створив? — запитав Морт іще раз, чимчикуючи за ним.

— Так.

— Нащо?

— Мабуть, хотів собі місце, де почувався би як удома.

— А ви мертвий, Альберте?

— Я? А я схожий на мерця? — старий пхикнув, коли Морт окинув його критичним поглядом. — Та припини вже. Я такий само живий, як ото ти. Чи й живіший.

— Пробачте.

— Гаразд. — Альберт штовхнув задні двері, а тоді розвернувся до Морта й постарався подивитися на нього так лагідно, як тільки вмів. — Таких питань краще уникати, людей це засмучує. То як, може, час нам трохи смаженинки?

Дзвоник задзеленчав, коли Морт із Альбертом грали в доміно. Морт виструнчився.

— Час коня сідлати, — сказав Альберт, — ходімо.

Коли вони вийшли до стаєнь, уже спадали сутінки. Морт спостерігав, як старий сідлає коня Смерті.

— Його звати Хропунцем, — повідомив Альберт, застібаючи збрую. — Воно якось саме собою сталося, геть непередбачувано.

Хропунець спробував самовіддано пожувати Альбертів шарф.

Морт пригадав гравюру в бабусиному часописі між розділами про календар городника й фази місяця. Там був зображений Пан Смерть, Котрий Усіх Зрівняє Й До Кожного Прийде. Коли Морт учився читати, то повсякчас роздивлявся те зображення. Не таке вже й сильне враження воно справляло б, якби знати, що коня, на якому верхи їде сам Смерть, звати Хропунцем.

— Я би назвав його якось інакше, може, Іклом, чи Клинком, чи Ебеном, — вів далі Альберт, — та в господаря свої маленькі пунктики, як бачиш. Не терпиться тобі вже, еге ж?

— Здається, так, — невпевнено відповів Морт. — Я його за роботою ніколи й не бачив.

— Мало хто бачив, — сказав Альберт. — І то хіба раз.

Морт глибоко вдихнув.

— А от щодо тієї його доньки… — почав він.

— ДОБРИВЕЧІР, АЛЬБЕРТЕ, ХЛОПЧЕ.

— Морте, — механічно виправив Морт.

Смерть прокрокував у стайню, трохи пригнувшись, щоб не зачепити стелю. Альберт кивнув — і не так, як кивають слуги, помітив Морт, а по-побутовому чемно. У ті нечасті рази, що Морта брали в місто, він бачив одного чи двох слуг, та Альберт аж ніяк не був на них схожий. Поводився він так, наче дім насправді належав йому, а господар був просто минущим гостем, чимсь таким дошкульним, як‑от потріскана фарба на стінах чи павуки у вбиральні. Та й Смерть так поводився, наче вони з Альбертом уже сказали один одному все, що мали, і то давно, тож тепер зайняті були винятково своїми справами й не створювали один одному помітних незручностей. Для Морта цей досвід був, ніби прогулянка після страшної бурі, — усе таке свіже, не таке вже неприємне, та в повітрі відчувається залишкове потріскування буремних енергій.

Колись, коли всі справи буде зроблено, треба дізнатися більше про Альберта — таке завдання дав собі Морт.