Ірина Потаніна: Ну чисто янгол!

Що ця фатальна фраза — вирок і означає засудження до каторжних робіт, я зрозуміла того ж таки вечора. Телефон протяжно завив і низьким голосом Крючкової повідомив, що збирається робити уроки разом зі мною.

— Мучитися, так разом! Тим більше, живемо ж бо поряд… — пояснила своє бажання Тамарка й напросилася в гості. Мені якось не спало на думку відмовити.

І почалося…

Уроки Тамарка вчила найжахливішим із усіх можливих способів: ретельно. Про те, що можна прочитати двійко перших речень із кожного абзацу й скласти приблизне уявлення про зміст параграфа, ця ненормальна навіть не здогадувалася. Вона з маніакальною заповзятливістю уважно вивчала кожне слово й переказувала мені потім усе, що запам’ятала.

— Навіщо? Адже історик ставить лише ті запитання, що в кінці параграфа. Давай їх і розберемо! — намагалась я поділитися досвідом.

— Ти що?! — від такої пропозиції Тамарка вжахнулася. — Я так нічого не зрозумію! Ні, ви чули, — мою маму, що зайшла, аби запропонувати чаю, відразу ж було закликано у свідки. — Віра — геній! Вона вміє, не читаючи параграфа до кінця, відповідати на запитання…

— Вірочко, де твоя совість?! — мама, звісно, засмутилася. — Хтось так старався, писав підручник… Та якихось сто років тому люди життя віддавали за те, щоб здобути знання. А ти, маючи все під рукою, носом крутиш!

Мені миттю уявилися немічні старці, які витратили все життя на пошуки знань, і перед самою смертю поквапливо, тремтячими руками кинулися друкувати на допотопних ноутбуках наш підручник з історії. Вони так поспішали записати свої знання, аби я не зосталася цілковитою дурепою…

Загалом, я засоромилася.

І внаслідок усього цього, коли Тамарчин тато зателефонував і повідомив, що Крючкова уже на цілі півгодини запізнилася додому, ми вивчили тільки три уроки з п’яти заданих. І, звичайно, незробленими лишилися головні — інгліш і алгебра. Я ледь устигла списати їх в Оленки на перерві й жахливо перехвилювалася.

І хоча потім я привчила Тамарку робити спочатку найважливіші уроки, вдвох із нею ми все одно витрачали на домашку непристойно багато часу. Але не виганяти ж Крючкову? Адже вона так щиро вважала, що потрібна мені.

На жаль, виконанням домашніх завдань наша «дружба» не вичерпувалася. Відтепер і назавжди Тамарка вирішила піклуватися про мене та захищати від будь-яких глузів.

— Андрєєва, про що замислилася? — якось історик невдало пожартував, здивований моїм очужілим поглядом. — Про принца на білому коні? Та ти йому сто років не будеш потрібна, якщо історії не вивчиш. Принци — вони освічених цінують…

Хтось із хлопчаків бридко захихотів.

— Та ви що! — вся затрусилась від обурення і аж підскочила Тамарка. — Ви ж не знаєте, про що вона думає. Може, саме про історію. Навіщо ж відразу принижувати!

— Тамаро, перестань! — я змушена була втрутитися. — Я не про історію… Потрібна вона мені! Заспокойся!

Врешті-решт обидві ми отримали зауваження й ще довго вважалися істориком головними нахабами в класі. Або ось іще дурнуватий випадок.

«Мені потрібен труп, ура, я вибрав вас, зустрінемось невдовзі, Фантомас!» — хтось підкинув мені на парту цю ідіотську записку.

— Хто це зробив?! — на весь клас загриміла Крючкова. — Хто?! Ти? — чомусь почерк здався їй схожим на Якушевську писанину. — Ану йди сюди!

І до самого дзвінка Тамарка скаженою гієною стрибала кабінетом, трощила все на своєму шляху, а Якушев реготав і корчив неймовірні пики, ганяючи поміж парт, періодично падав на коліна та знущаючись кричав мені:

— Не вели стратити, живота прошу! Відклич свою кілершу, поки не покусала! Ну ж бо, скомандуй мерщій: «Крюгере, до мене!» Рятуй мене, грішного!

Не знаю, як вам, а в мене такі сцени викликають нудоту. І хоча Якушев потім вибачився і за записку, й за дурнуваті глузи, згадувати про таке від цього не стало менш неприємно. Поза очі хлопці почали дражнити мене «рабовласницею». А Тамарку більше не вважали «своєю» і давно вже охрестили «чокнутою».

Крім того, Крючкова зовсім не стежила за своєю мовою:

— Годі ріпу чесати! — на всю роздягальню волала вона до мене, якщо я збиралася поправити зачіску перед виходом на вулицю. — Пішли вже! Ми ж на тебе чекаємо!

Або:

— Ану припиняй молоти язиком! Набалакалися вже. Нам додому треба! — це якщо я затримувалася, щоб потеревенити з дівчатами.

Пояснювати Тамарці, що я можу дійти додому й без неї, ніяк не можна було: ніхто не знав, наскільки засмутиться наша Крюгерша й чи не розгромить із цього приводу всю школу. І потім, Тамарка справді вірила, що мені сумно йти додому самій, і переконувати її в протилежному було безнадійною справою.