Ірина Потаніна - Ну чисто янгол!

— Дівчатка, присягаюся, я перелякалась мало не до смерті! — скаржилася потім Оленка. — Вона як зиркне на мене! Очиська чорнющі й такою злістю горять! А губи стиснуті! І волосся сторчма навкруг голови…

— І навкруг губів! — ми з Танькою, звичайно, спробували тоді розрядити обстановку. Але це не надто й допомогло — фізкультурник уже виставив команді, яка програла, на бал нижчі оцінки, ніж тій, що виграла.

Одним словом, ця «сором’язлива новенька» виявилася найсправжнісіньким монстром. Усі дівчата класу раптово й справедливо її незлюбили.

А я й поготів. Бо нам із нею було по дорозі.

Раніше на Кварталі з нашого класу жили тільки троє — я, Гаврилкін і Якушев. Іноді дорогою додому теревенили про щось пусте. Іноді — спокійно йшли порізно й нічим одне одному не заважали. Але звідтоді як на Кварталі оселилася Фредді Крюгерша, походи додому перетворилися на суцільну муку. Якушев, Гаврилкін і Крючкова неодмінно йшли за кілька кроків позад мене й голосно обговорювали якусь дурницю та абсолютно недоречно починали реготати. Мені увесь час здавалося, що сміються з мене. Я гарячково обмацувала одяг, намагаючись перевірити, чи все гаразд, і разів зо п’ять за дорогу діставала з сумки люстерко. Щодня перед виходом зі школи подумки обіцяла собі не зважати на цих навіжених клоунів, але щоразу смикалась та заливалася фарбою від чергового вибуху їхнього гоготіння. Це було жахливо!

І ось одного разу, наприкінці другої чверті, трапилася досить дивна історія. Цілий день у мене був чудовий настрій. Я правильно розв’язала двоє завдань біля дошки й примудрилася при цьому не забруднитися крейдою. Я не забула покласти в сумку дезик і, хоча й голосила разом з усіма: «Кому спало на думку ставити в дорослих людей ще два уроки після фізкультури? Та в нас у класі тепер наче в газовій камері!» — однаково почувалася свіжою і бадьорою. І навіть відображення в дзеркалі шкільної роздягальні здалося мені того дня достатньо чарівним: така тендітна дівчинка з великими сірими очима й акуратними світло-попелястими кучерями, викладеними в коротке каре.

Отже, я додала обличчю сумовитого виразу — чомусь мені дуже пасують «сумні очі», — ретельно зав’язала шкіряну шапку-банданку, попрощалася з дівчатами й подалася додому. Позаду, як завжди, іржала Крючкова, попереду — завивала хурделиця. Це ж треба, як швидко настала зима! Я й не помітила!

Уже перейшла пожвавлене шосе, за яким починалася територія нашого Кварталу, і в обличчя тисячею дрібних голочок врізався жахливий порив вітру. Уф! Я рвучко розвернулася спиною до заметілі й отетеріла.

Крючкова борсалася посеред дороги, мов корова на льоді. У буквальному розумінні. Ожеледь уже вступила у свої права, й Тамарка розмахувала руками, намагаючись підвестися, але знову ослизалась, щойно її підошви стикалися з трасою.

За три кроки від Крюкової, на тротуарі, стояв стовпом Гаврилкін і дико верещав. Не від сміху — від жаху: на всій швидкості, не в змозі вже зупинитися, просто на Тамару мчала величезна вантажівка й оглушливо верещала клаксоном.

Не знаю, що на мене напало, але встояти на місці не вдалося. З невимовною зловтіхою в душі я підскочила до ненависної однокласниці, схопила її за чубчик, що вибивався з-під плетеної шапки, та потягла на тротуар. Ну коли, скажіть, будь ласка, коли б ще мені трапилася нагода видерти нашому Крюгерові трішки патлів?!

Вантажівка, не перестаючи сигналити, промчала зовсім близько й спочатку огорнула нас теплою бензиновою парою, а по тому — добірною лайкою. Точніше, лайкою нас поливав водій, котрий вискочив, щоб дізнатися, чи з нами все гаразд.

— Та вас у міліцію треба здати! — волав він, коли довідався, що ми з Крючковою цілісінькі. — Паска вам всипати, щоб мало не здалося! Ти ба, придумали таке — під колеса пертися. Та я вас!!!

— Я послизнулася, — з Крючковою досі не бувало такого, щоб вона виправдовувалася. Причому не перед водієм, а переді мною. — Я не хотіла! — бідолашна й досі ще сиділа на землі, в її чорнющих очах мені навіть ввижалися сльози. — Ох! Ти ж могла через мене потрапити під машину! — розгублено повторювала вона. — Ти, ти! А ти! — останнє Крючкова кинула в бік Гаврила. До речі, досить загрозливо. — Верещав, як баба! Тьфу!

— Що «тьфу»? Що «тьфу»? — заторохтів Гаврилкін, нарешті остаточно отямившись. — Це я тобі про небезпеку, між іншим, сигналив. Я через тебе горло надірвав, а ти ще й пащекуєш…

— Та кому воно потрібне, горло твоє… — процідила Тамарка, встала, обтрусилась і раптом повідомила мені найжахливіший вирок: — Ось так, Вірко. Вони всі слабаки, а ти — людина! Я тепер за тебе — горою! Ми тепер із тобою справжні, вірні подруги. Затямила?