Мор Йокаи - 20 000 років під кригою

Минуло тридцять годин, поки я все переніс. За цей час про сон я й не згадував. Щоб приготувати ліжко в кришталевій печері, теж пішло немало часу. Адже там усе було застелене гострими призмами (на них хіба що факіри могли б спати). За підстилку правила мені шкіра кашалота (вона була м'яка, мов оксамит), а подушкою — надуті повітрям тонкі кишки кита. Не вірю, щоб навіть у китайського імператора було краще ліжко. У спальні струміли пахощі від кусня амбри з півцентнера вагою. За такий шмат сінгапурський магараджа колись сплатив п'ятсот рупій Гукслею, капітанові китоловів.

Після цього в мене залишилося ще двадцять годин часу.

Напруження перед вирішальним вибухом прогнало сон. Та й Бебі щось передчувала і теж не могла заснути. Ведмедиця ходила без упину з місця на місце, шукала і не знаходила собі зручного закутка. Вкрай стривожившись, вона почала стогнати й підійшла до мене, ніби просячи захисту.

А для мене ці останні години були найдорожчими. Адже саме зараз мав статися перехід від уявної смерті до життя, а не навпаки — від життя до смерті.

Отож, почнемо нашу сміливу справу.

Спершу я почав шматком кристала терти поверхню великої призми, що була домовиною жінки. Натирав я призму для того, щоб наелектризувати її. Це вдалося. Наелектризована призма засвітилася, з її граней почали злітати електричні іскри. Однак друга частина мого досліду не вдалася. Те, що я покропив наелектризовану призму крижаною водою, не дало ніяких наслідків. На кристалі не утворилося жодної, бодай найменшої щілинки. Треба було братися до діла інакше.

Тоді я взяв одну з тих міцних, як мотузок, жил, що тяглися від голови кашалота до його хвоста. Розрізав жилу надвоє, одним шматком щільно обв'язав кришталевий стовп, в якому була дівчина, другим — той, в якому похований чоловік. Об'язував я ці домовини нижче ніг похованих людей. Потім позатикав усі щілини в кришталі азбестовими шматками, облив жилу китовим жиром і запалив її. Обмацуючи кристали рукою, я перевіряв, чи тепло від палаючого риб'ячого жиру не перегріває поверхню призми. Тепло, яке витримує моя рука, не могло пошкодити й тим, що поховані в призмах. Кришталь — поганий провідник тепла. Нижня частина призми розпеклася, верхня ж залишилася холодною.

Коли жир згорів, я раптово облив водою низ призм. Обидва кристали з дзвоном тріснули.

Я швидко обтер закурену димом призму. Поверхня кришталю, раніше цілком прозора, стала матовою. Вона потріскалась і блищала, як чорний опал, виграючи всіма барвами веселки. Кришталь був наче райдуга. Але постатей в ньому тепер вже не видно.

Своїм мудруванням я досяг того, що цілком утратив чудову красуню, якою милувався дотепер. Більше вже я не побачу її. При світлі вогню та призма, в якій був похований чоловік, виблискувала синіми, зеленими, рожевими і фіолетовими барвами. Чоловіка тепер уже я теж не бачив.

Я спробував розломити призму долотом і молотом. Зрозуміло, почав з домовини старого! Але це була даремна спроба. Призма не поступалась й залишилася суцільною масою. Її потріскані частини так трималися купи, що людська сила не могла їх роз'єднати.

Скільки годин залишилося ще з п'ятдесяти?

Остання!

Я сів біля підніжжя кришталевої домовини і почав рахувати хвилини, тримаючи годинника в руці. Запаленого шнура лишилося вже тільки чотири метри. Надходили останні хвилини.

Коли шнур догорить, вибухівка впаде в глибину і на першій скелі, об яку вдариться, вибухне й підірве наповнене нафтовими газами підземелля. Вогонь пошириться й під льодом, який на десятки миль просяк нафтою. Мільйони й мільйони гектолітрів нафти спалахнуть за кілька хвилин. А я тут спокійно чекаю цього страшного руйнування неба й землі, гір, вод і льоду. Ні! Це не так, моя душа неспокійна. Чим ближче вирішальна мить, тим дужче й дужче калатає серце.

Якийсь гнітючий непереборний звіриний страх знесилював мене. В останні хвилини я вже хотів кинутися, загасити шнура й зняти коробку з вибухівкою. Та було вже пізно.

Я підбіг до призми, що заховала від мене жіночу постать, і обійняв її руками: «Якщо завалиться надо мною світ, хай розчавить мене твоя домовина».

…Відтепер хвилини здавалися мені вічністю. Ведмедиця принишкла біля моїх ніг і навіть скавуліти не наважувалася.

Я прислухався, затамувавши подих. А може, коробка не вибухнула? Може, шнур згас, або навіть не запалився?

Та раптом здригнулася вся кришталева печера. Земля двигтіла. Дрібні, раптові удари все дужчали. Цей землетрус мав і свою музику — тихий, примарний, невиразний звук, схожий на той дзенькіт, який бринить під час північного сяйва, або який чути біля статуї Мемнона в Єгипті. Це звук кристалів, що оживають. Коли шепоче один листок на дереві, його не чути в лісі, але коли шелестить на деревах усе листя, то лісом котиться шум.