Мор Йокаи - 20 000 років під кригою

І все ж таки в ній ховався найцінніший скарб! Посередині печери лежало озеро, оточене напівкруглою скелястою галереєю, по якій можна було просуватися. З другої, недоступної половини скелястої стіни з висоти тридцяти метрів стікала до озера тоненька цівочка води.

Звуки цього водоспаду були для моїх вух найсолодшою симфонією! Ми знайшли воду!

Я кинувся до озера з флягою, та Бебі випередила мене і, мов цуценя, почала хлебтати воду.

Однак після першого ж ковтка вона вже пошкодувала, що з такою радістю кинулася сюди. Похитуючі великою головою, глянула на мене й сердито забурчала.

— Що, недобра вода, Бебі? — запитав я перелякано і покуштував сам. Ох! Таж це гірка лікувальна вода, яку наливають у пляшки.

— Боже мій! — почав я нарікати на долю. — Почекай, Бебі! Мені щось спало на думку. А може, та вода, що тече навпроти, придатна для пиття?

Бебі зрозуміла мене і, коли я сів на її спину, попливла до того місця, де струмочок вливався до озера.

— О, яке щастя! — вигукнув я радісно, ковтнувши води. Та й Бебі не вагалася, повернула морду до струмка і, поки я наповнив свою флягу, вдосталь напилася.

Була це прісна, чиста, як кришталь, вода і така крижана, що аж у зуби заходила.

«Чому ж в озері вода така гірка?» міркував я, наповнюючи флягу. А набрати воду не так просто — треба було ловити струмок вузенькою шийкою фляги. А до того ж ще й Бебі підо мною не стояла спокійно. Минуло кілька годин, поки я набрав води.

Коли все було зроблено, я подав Бебі знак повертатися на берег. Питво в нас є, тепер можна вже щось і попоїсти. Певно, Бебі теж зголодніла. Отже, повернімося до свого клунка.

Коли ми вибралися на берег, я з переляком побачив, що клунка на місці немає. Зник, пропав! Але ж я добре пам'ятаю, що поклав його на оцю прибережну скелю, а біля нього залишив кирку й залізний лом. Вони теж зникли. Невже тут були злі духи? А може, печерні карлики?

Бебі зрозуміла мій відчай і почала діяти. Вона не думала про злих духів, а тому підняла голову й принюхалася. Нарешті ткнула мене мордою і з веселим мурмотінням показала на скелю вгорі. Глянув туди і я. Високо — десь за п'ять метрів — на скелі лежав мій клунок і все моє знаряддя.

Як вони опинилися там? Адже я залишив їх в іншому місці. Як тепер дістатися до них. Хто їх туди поклав? Звичайно, ніхто, крім мене. Але як же сам я опинився на цілих п'ять метрів нижче клунка? Виявляється, що за той час, поки я наповнював свою флягу, озеро разом з нами опустилося на п'ять метрів нижче.

Виходить, що це вже не просто озеро, а частка відкритого моря. Ось чому такою гіркою й солоною була вода, яку ми хотіли пити. Виявляється, мої здогади правильні. Наша суша лежить на крижині, що плаває в морі. Але тепер швидше б поїсти! Двадцять чотири години ми з Бебі не мали й ріски в роті. Харчі я маю, та як до них добратися?

Бебі побігла до води. Не знаю, що вона шукала там, але я мусив самотужки видряпатися до клунка. Нарешті це мені вдалося. Два роки вже я не пив джерельної води! Після неї мені вперше по-справжньому смакує обід. Точніше сказати — вечеря. Бо тут немає полудня і обіду. Тут вічна ніч. І коли б ми тут не їли — завжди вечеряємо.

Сьогодні Бебі обійшлася без моєї вечері — вона знайшла для себе багатий стіл у морі. На скелястих урвищах, з яких спала морська вода, лишилося повно слимаків. Бебі знала вже з набутого досвіду, що слимаки, які залишаються на скелях після припливу, завжди хороша пожива для ведмедів. Ці смачні, розумні тваринки так прилипають до скель, що хоч ножем їх відколупуй. Бебі ж здирає їх прямо кігтями. Кілька з них покуштував і я — на смак вони не гірші за устриць. Шукаючи слимаків на скелях, я знайшов велику зелену масу, в якій пізнав дорогоцінну амбру — цей коштовний продукт у медицині й парфюмерії, який утворюється в животі китів. Як амбра попала сюди?

Отже, ласощів та води тут було досить і для мене і для Бебі. Може статися, що у воді ми знайдемо такі ж білі рибки, які живуть у північно-американській Мамонтовій печері, що тягнеться на дванадцять миль від побережжя й має, багато зал. Одна з них зветься Залою Велетнів, друга — Залою Привидів, бо в ній повно мумій давніх ацтеків. Там же, в підземеллі, лежить і велетенське озеро, що його звуть Мертвим морем. У цьому озері й живуть ті рибки. Про це все я розповідав Бебі, яка, використавши приплив на морі, що поволі підіймався, дісталася до мене. Видно, Бебі наїлася досхочу, бо вмостилася біля моїх ніг і під шум прибою уважно слухала мою геологічну розповідь.